Мисливці на снігу. Вірші і поеми - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 2

І знайдено, і втрачено знову і знову…»

Т. С. Еліот, «Іст Коукер»

1

І чим далі міцніє затятість,тим ти нижче вклоняєшся лікарю,єдиному, хто не може тебе втішити,єдиному, хто не потребує втішати.Все частіше виходиш на вулиці,безладно наклеєні на планету.Все частіше знаходиш монети,карбовані в п’ятому році, вночі.Люди вже не бояться тебе.І неврожаю вже не бояться.Все частіше разом із ними радієшграції танцюристів, усмішкам повій.Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?Хто, як не цей перехожий,мій довільний заручник?І в чому не винен я?

2

Липи замислюють бджіл.Липи — мені повернуто,бджоли — мені.І дарма, що немає гостинців нашим —не те, що циганським — дітям,адже лиш Марія з пучечком безсмертниківвіншувала мене з народинами завше,замислено витираючи пилюкуна старій радіолі.— Ти вигадав мене, — каже лікар. — Тивигадав місто і липи, і бджіл.Ти вигадав Бога, мов нетлю,що рветься щоночі до хати,щодня — із неї.

3

— Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, —каже лікар.Татарське зілля, здивлене й зажурене.Продовжуй потайки мережить собі путапід синім небом, між трьох стін.Тобі не буде лиха, бо ти хворий,ти хворий на недолю, — прости.Хіба це важко — поміняти в вазі воду,чи уночі в кімнату нетлі напустить?

4

Ти заламуєш руки і так боляче просишся,піднімаєш останні знамена плачу.Апельсини на брук — і поко… ой, покотятьсясеред білої вулиці — і дітей — і дощу.Де я? Мають натомлені птиціпід високими зорями, над широкими площами.Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, —ти непроханий тут і непрощений.

5

У театрі, Галинко,ми не зможем бути самотніми.Ти ж бо знала.Щебече в руці картонний квитокдля проїзду в загальних вагонахпоїздів пасажирських,що поїдуть сьогоднів моє місто.Слава Богу, що я не побачу тебе мертвою.Слава Богу, що я не побачу тебе.Лиш не сердься.У виставі, Галинко,глядачам заборонено участь брати,плювати на підлогу і лузати насіння.Та знаходяться певні ексцентрики,що собі дозволяють усе це,і, звісно, зазнають справедливої кариз боку адміністрації —штраф або смерть.

6

Як дивиться лікар в очі Марії! —голуби купаються в погляді,приливають пір’їни до скронь,змушують посміхатися ріллю і росуна покинутому звечора плузі.І довіра єднається сяйвоміз сяйвом коралів на шиї.І рвучкість, з якою знімає вона сукню —то рвучкість кісток до біління свого.Як чужіша тобі пучок безсмертників —пропорційно своєму засиханню.Чим міцніше стискають вони руки,чим ближче —тим далі.

7

І чим далі міцніє затятість,тим ти нижче вклоняєшся мамі.Купуєш іграшки та гвоздики,приносиш і віддаєш наодинці.Не любові вже просиш —копійок на сиґарети,бо за ті, що знайшов на вулиці,вже не купишні сиґарет, ні іграшок, ні гвоздик.Викликають лиш посмішкув антиквара.Все частіше виходиш на вулиці,спокійно досліджуєш релігію спектру,вибухаючу в світлій липневій воді,в контрапункті хмар,щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.Вже нікуди ти не поїдеш,Бог із ним, з тим святим Граалем,з нами Бог.Проходить час — і кров твоя — дим,і хата — срібне колібрі — вмира на долоні.Вже не мудрий — бо є зраджене Слово,і не той, хто питає — бо є сказане Слово,і не той, хто вчить — бо Словом не вчать.

1983

Частина четверта

Для троянди (поема)

Rose, oh reiner Widerspruch. Lust.

Niemandes Schlaf zu sein Unter soviel

Lieder.

I

Руйнуючи свою безмовну самотність,Я нищу свою свободу.Люди не ті, за кого їх вважають;Не ті, за кого видають себе;І не такі, якими видаються самим собі.Постійно стережисяВеликої зараженості і заразностіКожної людини без винятку.В боротьбі за викривленеІ демонічне життя та відповідний світоглядЦя п’яна і задурманена істотаЗдатна винищувати як подібних собі,Так і неподібних.Через це будь невидимим,Неосягальним і недосяжним.Погляд на себе очима людейРобить тебе відкритим для нихІ незакінченим, бо закінчення твоє відтакУ тих, хто довкола.Свідомо зроблена помилкаОзначає втрату чистотинікомуненалежності,уподібнення людиніі перехід в її стан, місцезнаходженняв котрійсь із людських систем, зумовленість, залежність і бруд,які тільки людина і може витримати.Уникнути законів отариІ загрози натовпу —Можливо.Для цього треба остаточноУсвідомити власну відмінністьВід людини, недолюдка і надлюдини.Я відрізняюся від них так само,Як троянда від ворон.Будь непроникним і знай,Що зовні ти порожній.

II

Ти безіменний, ти неназваний,Адже кожне ім’яІ сама необхідність називатиВиникли з потреб людини.Те ім'я, яке тобі далиПри народженні,Не означає нічого,Воно цілком випадкове.Замість нього могло бути зовсім інше.Троянда не знає того,Що вона «троянда».Вона не має власного імені.Ім’я троянди не існує;Ім’я троянди — ілюзія,Тоді як сама троянда —Дійсність,Чиста у своїй безіменності;Безіменність, неназваність, неозначуваність— це теж нікомуненалежність.Не шукай собі імена.Навіщо тобі це робити,Якщо тим самим займаються люди?Люди все на світі понабивали іменамиІ вважають, що їм належить усе;Але людям і іменам не належитьНічого.Як і троянда,Ти не можеш мати дійсного імені,Тому що кожне ім’я недійсне,І не має нічого спільного ні з трояндою,Ні з тобою.«Є» — це «є» троянди;Сказати більше про неї неможливо,Та й саме «є»Не треба проказувати вголос,Воно невіддільне від троянди.Воно не запізнюється,Бо кожне слово —Це запізнення, луна і криве дзеркало;Це розбивання цілісноїЄдиної трояндиНа тисячіНічим не об’єднаних між собоюСкалок.Троянду можна тільки побачити сповна,Висловитися про неї неможливо.

III

Назвати — отже, зробити власністю;Але людям і назвам не належитьНічого.Мова — найбільша омана людини.Дійсність — не сон, вона дійсна;Сон — це мова і мова — це сон.Через першопричину —Нікомуненалежність усього —Висловитися неможливо ні про що;Але єдине бажання,Яке виникає в людейПри зустрічі з дійсністю —Це бажання негайно назвати її,Перенести цілком дійсне явищеВ площину понять і свідомостіЗ тим, щоб, знов-таки, мати його.Отак з нікомуненалежної дійсностіВиникає м а й я, якій належать усі люди.Майя слова, майя назви,Ілюзія власності, залежність від ілюзіїІ зумовленість нею.Була одна дійсність,Потім друга, за нею третя —Неможливо перелічити і описатиКожну з хвиль єдиного океану,І ні в кого, крім людей,Такої потреби не виникає.Мова безпосередньо стосується подиху,Вона — коливання того ж повітря,Завдяки якому я живу.Але мова — це тріщина,Це розбивання одного плавного подихуНа ряд фрагментів.Розбивання цілісної єдності склаНа скельця до калейдоскопу.І чисте відчуття, і чистий настрій,І чиста думка оскверняються словом,Спотворюються і руйнуються ним.У слова є лише йому належнаДійсність ілюзії,І тільки в цьому ілюзійному середовищіВоно живе.Слово — рефлексія,Якій ніколи не буде кінця;Як неможливо знайти останнє число,Так неможливо знайти останнє словоІ кінець рефлексії, яку воно створює,І кінець ілюзії, яка виникає через словоІ щезає разом з ним.Мова існує завдяки подиху,Розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;Мова існує також завдяки мисленню;Мова паразитує на одному й на іншому,Ніколи не в стані бути дійсним мисленням;Мова може бутиТільки ілюзією мислення.

IV

Мислення також існує завдяки подиху.Якщо ти прибереш цю ілюзорну стінуПоміж мисленням і подихом,Якщо ти знешкодиш мову,Тоді, коли чистий подих і чисте мисленняЗіллються —Тоді щезнуть припущення,невпевненість і недовіра до себе,а буде дійсність, одночасна з тобою,і ти — одночасний з дійсністю,і ти будеш дійсністю.Тіло твоє бути повинноСяйним безмірно, як тіло троянди,Чисте в доцільності.Воно цілком позбавлене зайвини.Воно сильне, пружне і струнке.Тіло троянди прекраснеІ чарує своєю єдністю, — неможливо сказати,Де тіло троянди,А де вона сама.На кожне порушення нікомуненалежностіТіло відповідає болем.Люди дуже люблять завдавати біль;Муки подібних їм і неподібнихПриносять людям насолоду;Що більші муки, то більша насолода;Що більша подібність жертви до людей,То більше вони радіють, —Це ще один спосіб їхнього задурманення.Тому ніколи не уподібнюйся людям.Їм дуже цікаво мучити смерть,Присутню в тілі;Ця цікавість і насолодаВиникають з великої ненависті людейДо нікомуненалежності іншої істотиІ до її смерті.Тому мертва істота для них нецікава.Зів’ялу троянду вони викидаютьНа смітник.Дехто з людей знаходить втіхуВ муках свідомості іншої істоти,І таких більше, ніж тих,Хто кохається в муках її тіла.Йдеться не про перемогуНад муками власного тіла,А про перемогу над свідомістю людей.Бо все це для них є грою, —І боротьба, якої вони прагнуть.І муки, і проникнення за межіЧиєїсь нікомуненалежності, —Все це для них тільки забава.А коли з-за тих межРаптом дихне на них вогонь всеспалюючий;А коли збагнуть вони,Що це вже не гра, —Тоді вони втікають, не озираючись,Тоді вони плачуть і скаржаться іншим людямНа той вогонь,І бояться повертатися туди,І мріють про одне, —Як вогонь знищити.Ось чому треба уникати людей,Як роблять це звірі, боги і птахи.

V

Довкола блукає безліч ловців твого розуму;Течуть брудні потоки брехні;Довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всімІ всіх хоче мати своїми.Варто один раз напитися з цих калюж, —І ти вже отруєний,І ти мислиш як людина,Так само безмежно гордийЗі своєї задурманеної свідомості,І відчуваєш рабську єдністьЗ натовпом нечесних, недобросовіснихГравців,Спільний напрям думок,Одностайність висновків,Любов до всього людства без винятку,Не усвідомлюючи, що ти просто п'янийІ впав дуже низько.Недобросовісність,Відсутність культури духу та мисленняВитворили огидний світ,У якому існує людина.Все дійсне для неї є страшним і небажаним,А в першу чергу — смерть.Почуття страху перед людьмиАбо перед нічим,Почуття турботи ні про що,Або про все зразу,Або про те, що не є конче потрібнимДля дійсного існування,Недостовірність ілюзії,Яка є життєвим середовищем людей,І подібне, —Все це перетворилоПросту і прекрасну дійсністьНа кошмар божевільні,Де є найрізноманітніші виявиОдної-єдиної хворобиІ немає жодних ліків,Крім тих, які заспокоюютьЧи присипляють,Тим самим відбираючиОстанню можливість порятунку, —Шлях до дійсності.В'язниця, божевільня, смертна кара, —Ось кілька винаходів людини,Які мають свідчити про чистоту її розумуТа любов до ближнього.Ти не граєш в людські ігри.Ти не знаєш їхніх правил.Вони тобі просто нецікаві.Ти зберігаєш нейтралітетІ незайманість.Ти не можеш бути суддею в цих іграх,Не знаючи і не бажаючи знати їхні умови.Єдине, що виграють люди в своїх іграх, —Це твою огиду до них.У людей немає такої гри,В якій ти захотів би взяти участь.Троянда не грає.Троянда не має маски.Троянда не має ролі.Троянда не має —Вона є.Ти не троянда і троянда не ти,Але ви єдині, ви — дійсність,Яка не належить нікому.Встань і вийди з минущої ілюзіїУ вічну дійсність;Адже ти прагнеш тільки цього.

VI

Ти все життя поруч зі мною,Юна і безмовна,Невидима і реальна трояндо;Єдина, хто залишається вірною,Єдина, хто ні на мить не лишає мене,Єдина, завдяки кому це життяНабуло сенсу.Як можна жити без тебе,Боятися тебе і нехтувати тобою,Єдина моя трояндо,Спокою мій і радосте…Адже ти була моєю першою коханою,Довічною моєю любов’ю.Сліпі і задурманені люди,Цей натовп безумних, безмежних потвор,Ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,Трояндо;Вони принесли всі свої книги і картини,Всі свої релігії і вчення,Створені страхом перед тобою,Кохана;Вони почали переконувати менеІ лякати своєю маячнею про тебе,І це дало потрібні їм отруйні плоди, —Я теж почав боятисяПохоронів і трун,Цвинтарів і жалобної музики;Нещасний, я думав,Що все це належить тобі, кохана, —А все це, справді моторошне,Належало їм, людям,Зайвий раз доводячи їхню небезпечність,Їхню огидність і тупість.Адже не про тебе говорили вони,Кохана трояндо,Світло моє найясніше,Найчистіша свободо;Вони белькотіли про себе,Про те, що вони відчувають,Коли бачать своїх покійників, —Те, що не належить життю,Те, що нестерпно брудне,По-людському слизьке,Могло б образити тебе,Якби воно могло до тебе торкнутися, —Невидимої, неосягальної, недосяжної;Те, перед чим вони тремтіли,Чого жахалися,Що приваблювало їхНездоровою цікавістю,Не належало ні тобі, ні життю,Воно належало світові,Як обламані вітром гілки,Опале осіннє листя;Вони боялися опалого листяІ загублених у польоті пір’їн;Вони казали, скрушно похитуючиГоловами:«Це тіло покинуло життя», —В той час, коли це тіло покинула ти,Кохана.Це була остання нікомуненалежність,І тому вони так скаженіли над тліном,Над тим, що їм уже не належало,Над тим, чого вониВже не могли назвати.Чиста, як вранішній сніг,Ти йдеш поруч зі мною все життя.Моє випадкове народження,Моє випадкове ім’я,Мої страждання і радощіБули б нестерпними,Якби не ти, темно-вишнева трояндо,Золотий Храме під спокійним повільним Снігом, —І ти цей сніг,І ти цей Храм,І троянда оця —Ти.А вони приходилиІ лякали мене передсмертними муками,Конвульсіями і агонією,Ще якоюсь бридотою,Вони плели і плели облудні словеса,І морочили голову, —Так, ніби ті муки справді належали тобі;А ті муки все ще належали життю,І це воно мучилося і страждало,Прагнучи того, чого воно хотіло завжди, —Набути сенсу і стати прекрасним,І стати єдиним з тобоюУ вічній дійсності.Дві найсокровенніші миті,Непередавана словами єдність,Така ж прекрасна, як єдність троянди,Початок і кінець, рух і нерухомість,Голос і безмовність, —Усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;Можливість померти щохвилини —Запорука найвільнішої волі,Постійно присутня любов,Яка розковує,Яка кожну отаку хвилинуЖиття-і-смертіРобить сяйною, безмовною і безлюдною.І сьогоднішній деньНаближає мене до тебе, смертонько,Трояндо,Вічно вільна дійсносте.

(1990–1991)

Це навіть не вірш

Я не помер, не треба цих плачів,не треба розтинів покинутого тіла.Я у свічаді за спиною, у свічі,я не помер і нетля не згоріла.Стою, сміюсь до тебе, — не журись!Ми ще побачимось і я вам заспіваю,бо скільки між світами не блукаєш,а все ж сюди повернешся колись.…А ти читай тим часом і молись,безкровні жертви квітнуть на світанні.Усі мої обіцянки збулись,тож збудеться і перша — чи остання.

Нічні пастухи буття (1991)

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.

Євангелія від святого Луки, 2.8

Людина — пастух буття.

Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумнобуло б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі!Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»

* * *

холодний падолист вологі пасма димусурма над водами проклятими і містдалеко в небі сяє аметистрозкішного утраченого римудалеко рідний край стрункі його собориі сніг далеко — чистий золотийі триєдине втілення метиі вічні голоси дітей знадворути знов поквапився воскреснути — і отзаранні пошуки добірного народуне принесли сподіваного плодупобільшивши число земних марнотщо ж виплекай безсоння і святкуйсяку-таку нікомуненалежністьі збережи невитрачену ніжністьочікуючи смерть свою гірку

Єва

простоволоса й боса ти стоїшна вітрі з ароматом помаранчівдовкола землі світяться вигнанчівуста самі про себе шепчуть вірші ти не хочеш повертатися тудиде голос люблячий прокинутись благаєжиття теперішнє й тутешнє — сон без краютебе ніхто не зможе розбудить

Храм

І

Василеві Івашку

Я цілу ніч не спав. Густої тиші медточився спроквола на землю березневу;я по рядку пригадував сонет,якого написав Микола Зеров.І догорала свічка як на зло,дрімали по кутках сумні примари,життя нікомуненалежне пропливло,мов сірий дим над valle lacrimarum[2].…А вже коли займалося на світі очі відмовлялися від зору,сонет згадався — суто Партеніт,стрункий так само, вічний і прозорий.

ІІ

Олесеві Ільченку

Гербату п’ю. Надворі ніч густа.Далеко гори, і вуста, і доня.Сніг випав, сніг тихесенько розтаву Богових натруджених долонях.А вірш Сашків із голови не йде,і, затуляючи його, мов свіжу рану,усміхнено повторюю оте:«Як хороше летіти так до храму…»

Молитви до чужого

І

Кручуся, як мертва сороказ фіалкою в дзьобі. Її підвісилиза лапки, перед входом, вершники. «Костику» — і мертва пташка,яка крутиться на вітрі з чотирмасходинками, відбиваючись у ошатнійвітрині зі срібними причандалами. І тільки фіалка, щообертається вкупі із тілом,ще свідчитьпро воздаяння рубінової крові,ущерть налитоїдо фіалу.

II

Аякже, вежа, добре обтесане каміння, переходи, балкони, ґалереї, вежа, покрита ґонтою, і висока, і, знову ж таки, самотня — між хмар, які течуть на північ, друзки, двох-трьох вибухів сонця забутого, призабутої радості і вміння.Задля того, щоб потім довше блукалося Галереями, балконами, переходами від одного місячного сяйва до іншого.— У розкинутих, як жінка, квітучих абрикосових галузках, що були перш ніж ти оселився тут ізаходився тужити, на вежі, аякже.

III

І ця незвична трава, така трава надвечір,коли вже поїхала остання електричка на північ,а ти тільки посміхався, передчуваючи лютебезсоння, якого не буває у трави, такої трави,такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,що запитує, чи купив я мінеральної води,а вслід за цим надходить звістка про чиєсьсамогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-два, хто скількиможе, хто скільки хоче, — трава така от,незвична,зелена, густа, перша іостання.

IV

Запалюєш сірника, тремтячою рукоюгортаєш запилюжені, як сходи,сторінки, здмухуєш волосинку золоту,що впала на вбрання жони, одягненої так,як тоді вдягалися Божі Матері,читаєш латину і не можеш ніякзрозуміти, чи то назви троянд,а чи імена павуків, бо й вониподібні до тебе, у червоній сорочці,з лапками, підібганимивід холоду, з бульбусамиі вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,на одну менше,і гасне сірник, і рука не тремтить.

V

Madeleine Paris Синя, з білою облямівкою,вчора Тома її забула,забула її, принісши вина та хліба,слухаючи про мою улюблену іграшку; — може іграшкою стати скорпіон? —засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,де плавала ця мала жовта тварина,і як пояснити, коли навіть католики,охайні троянди целібату — і ті не маютьвірогідного висновку,стрункого й палючого,і прохолодного, як собор, де химери, цокаючи кам’янимикігтями, перебігають вогкою підлогою,нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи,вистромивши жала, заплющивши сині очі.Amen.

* * *

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно,ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,і світиться у ніч одним-одне вікно.Це шурхотіння слів і втомлених речей,ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,утворюють на мить дорогоцінне шкливо,в той час, коли усе, без сумніву, тече.І, може, саме так збувається «т е п е р», —у снах або дощах, поезіях чи кінах,у мандрах по чужих та рідних українах,у всьому, що собі народжує т е б е.

* * *

Я знаю, що вже зріє у меніТроянда чорна, наче та черниця.Вона зійде рум’янцями на лицях,Розтане у ласкавому вогні.Але не попіл, тільки ранній снігЛягатиме на пагорби столиці,Кричатиме тривожно сіра птицяВ безлюдній світанковій тишині.Мій перевізник мовчки відштовхнетьсяВід берега, що диким зостається,Плюндруючи святі дари богів;Не витримаю, ще раз озирнуся,Та за густими лавами снігівНічого не побачу — й посміхнуся.

* * *

Поглянь на тих, кого бездумна hýle[3]Взяла одного разу у полон,На цей похмурий, виснажений сонДуші й самозакоханого тіла.Їм сниться, що попереду могила,Буття землею, гробаками, тлом;Закутавшись у червінь папілом,Танцюють і брунькуються щосили.Анальфабет, месія та пророкВедуть розмову про останній строк,За пляшкою в прокуреному лігві,Не вміючи узяти інший тон,Яким говорять з нами зорі стигліАбо щойнопрочитаний «Федон».

* * *

Слова і речі, вечір і сова.Цитрина пахне, чай парує свіжий.Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —Немов душа, праюна і жива.Усе намарно. Отже, так бува:Покинувши Господень дім поспішно,Ми сміло падаєм у прірву ніжну,Гадаючи, що це потрібно вам.Але, брудну і дику вчувши мову,Побачивши, що ви готові зновуДитину й ангела безжурного звести, —Вертаємо з одвічного Содому,Який уже нікому не спасти,До навстежи одчиненого дому.

* * *

Село в снігах і пес побіля ніг,Ранкова тиша соняшного грудня;Ти грав стару мелодію на лютні,Тепер стомився і відклав її.Пісні, які ти чув колись у сні,Забулися, зоднаковіли в буднях,Легке хлоп’яче серце стало трудним,А очі — недовірливі й сумні.Невже це ти? Невже тепер довікуОцього недоріку і калікуТягатимеш понуро на плечах?Устань і вийди: Сніг і Сестри СосниЛетять у круговерті суголóсній,Тобі, живому, вказуючи шлях.

* * *

Від смерті у водіти заховався в крихітній і білосніжній мушлі;тут є вікно, вино і плити,а навесні дозволено закластиквітник і виростити тамгліцинії або кулясті блискавки.Минуло дві зими.Улітку ти досліджував семантику пелюсток,і фоліанти францисканців, і дощі.І все подвір’я заслала золота стружка,і катастрофічно бракувало паперу,і ти зважився поїхати до старовинного міста, —з перукарнями, ратушею, залізницею.Дрогобич.Дрогобич, треба набрати повні плюцалипневого повітря — і пірнути,ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго,на короткий час.…Ти вже піднімався на поверхню,ти бачив годинника ратушінавпроти своїх очей,а хрести собору — внизу;ти не заховався від смерті у воді,і ще й донині плавно опускаєшся на дносамого неба.

Два вірші, які довший час вважалися втраченими, проте їх зберіг Юрко Саєнко

І

Забутий присмак валідолуі краплі крові вправно летять— уже сніжинками —додолуд о д о м упалаючі ясла — хлів золотийзелена — гіркарана —рікад о д о м усмерть — без початку — і без кінцянепрочитані — і виновід якого відмовився ще за життятак само у липнід о д о м угріхи — багато — багатствосамотність — братствоайстри — конімовчання-і-листуванняд о д о м уі панна — забута ущент —для якої писалися віршіспівалися: «авонаавона» —зривалися — сніжні — бездомнід о д о м уще перестук електрички:порожній тамбур театр —і табір — і ворожіння —за сиґарету — забуте і збутевіщування одруження без одужання:примхи: невиспаність: усвідомленнябез розуміннязбайдужіннязабуванняя х о ч у д о д о м у

ІІ

Зелені вогнища горять удосвіта уліткунад ними небеса сіріють і мовчатьспокута стародавніх снів приводить нас сюди —до білосніжного камінняхоча далеко до наступної зоріале вона в тобі проміння маєяк та сосна — коріння у земліСестра СоснаСестра ЗоряСестра Маріясвоїм терпінням підіймаєшблагеньке тіло зроблене з піскуіз голосу і тініі тіло вчиться святості а тишукаєш ночами прозору плащаницюяку давно колись приготували звіріз обличчями людей і звичками людей

* * *

Віхті Сад

якби заглянуть уночі до кінутой хатискіки разних чудасій можна б там узнатион покойний дід седить — Царствіє Небеснесіть плете і не засне на другую веснурадом баба з рогачом пораєцця дужеа шо лампа не горить дак їй і байдуже:наче в доброго кота сяють карі очіпри-Чаїлись по кутках разні поторочіа надворі сніг іде і неде нима людейбо всі люде у силі вже поснули трударітіки я один тиняюсь дурний да безумнийбосі ноги задубіли да клацають зубиза пазухой кусок хліба що вкрав у собакіі Библія да ни вся — скурив на цигаркідумаю простить за це мине Ісус можебо вин ловкий наш Господь — схоче ще й поможеполин звізда палає а я люблю тибенищасний мий Израїль прогнівивший небесдід седить мине до себе не пуськає в хатукаже шо такіх по сьвіту лазе нас багатоя їх правда не сьтрічав а тоб усі разомми б построїли собі хату з пирилазом!вітер виє цвіте вишня а я пропадаюа маленьке кузенятко на скрипочку граєВіхта жинка милосердна дай їй Бог здоровіявона бідним помагає а ми її любимяк та рибка золота дивицця за наминародилася собі сімнаццятого марта

* * *

Cur male scribis?[4]Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;пливуть непереможні кораблі,із палуб янголи печальні і веселі драбив киплячу воду сиплють завтрашні троянди. Cur male scribis?Коханки з берегів гаряче і червоне п’ють вино,бредуть по вулицях, засмучені і чисті,дрімають в італійських ресторанах,шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови? Cur male scribis?Де твої перли?Невже коти, які живуть у гіацинтах,не допоможуть нам знайти бодай однувузеньку вуличку в цій ночі без любові? Cur male scribis?Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино —ключем до брами виявиться взимку?Коли підводні сотворіння грім почують?На дно засніжене поволі опускаються і тамнеквапно розпускаються троянди; їхній димструмує із води в блискуче небо, витерте на згинах;печальні драби, янголи веселіпливуть поміж шумуючих сузір’їв,де бігають коти, де в’януть гіацинти,де змучені коханки повертаютьсяв порожні номери; за вікнами у нихпалають смітники і єретúики.Bene scribere debent.[5]

Amor fati

Я часто думаю, чому ти так самотня, —одна з найкрасивіших доль у світі;ці сірі очі, пильні, сумовиті, —чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,а в дзеркалах — себе і суть свою подвійну,ледь-ледь прикриту флером абсолюту,росою часу, інеєм чекання, терпінням дзвону — як іще,О, як іще мені тебе назвати?А може, так і треба? Може, тизагинеш як сніжинка на долоні,коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?І, може, ця самотність — лише форматвоєї ідентичності п'янкої?І та любов, яка тебе знайде —тебе ж і знищить?Я люблю тебе.

* * *

1

Смаглява і ніжна, у розповні літа лежиш.Пелюстка троянди на персах квітучих заснула.Ріка запашна і холодна, мов сон нездійсненний, минає.Довіку не зможе минути дівочого тіла реальність.

2

Червень летить блискавично; тихо й невидимо зрієГромоподібне мовчання у хмарі блакитних ірисів.Чорний муравлик завмер біля тіла бджоли неживої, —Істин шляхетних четвірку зрить нині крихітний принц.

Медитація

Вимкнувши світло, розпростершись на підлозі,затамувавши подих, прислухаючись до вітру за вікном,відчуваючи пульс у скронях і на зап'ястях,розрізняючи пахощі цитрини і тютюну,пестячи пухнастого кота, занурюючисьу підводні вибухи ласки, пролітаючинад засніженими містами безлюдної Європи,гріючись на сонці, яке праворуч,мерзнучи від повного місяця зліва,відпускаючи тіло своє на волю,душу свою рятуючи похапцем,невміло, абияк — з посмішкою зніченоюна летючих вустах, з наростаючим гулому блакитних тунелях пурпурової крові,знімаючи останнє вбрання,зрікаючись батьківської мови,повертаючись до небесної землі,яка весь цей час чекалатільки на тебе.

Мюнхен

Ретельне запам’ятовуваннярозташування вулиць,місцезнаходження кнайп,італійських і грецьких ресторанів,снігу плинучого, станцій підземки,сузір'їв і номерів будинків,жесту, яким Андруся тримає кермо,жесту, яким вона ставить порожнійкелішок,запам’ятовування тривожних мелодійтихого нічного року,голосів покійних джимів, фредів, дженіс,і спалахи запальнички,моментальні знимки твоїх персів,т-в-о-ї-х-з-а-п-л-ю-щ-е-н-и-х-в-і-д-н-а-с-о-л-о-д-и-о-ч-е-й,порухів твоїх з минулогоу теперішнє майбутнє,твій стогін, твоя ти, твоє «я».

* * *

Четверта ранку тихий рок і теплий пледя випросив у тебе трохи ромулишилося півпачки сиґарета решта невідомагравці твоє волосся розплетутьі Дюрер у старій пінакотецірозкаже щó лишається на серціа що і собою на Вкраїну не берутьусе таке пречисте і пустепобачимось у снах або у віршахі може все складеться щасливішетоді коли п'ять років перейде

Вона

Завтра прийде до кімнатиТвоїх друзів небагатоВип’єте холодного винаХтось принесе білі айстриСкаже хтось: «Життя прекрасне»Так життя прекрасне а вонаА вона а вона сидітиме сумнаБуде пити не п'яніти від дешевого винаЯ співатиму для неї аж бринітиме криштальТа хіба зуміє голос подолати цю печальТак у світі повелосяЯ люблю її волоссяЯ люблю її тонкі вустаТа невдовзі прийде осіньМи усі розбіжимосяПо русифікованих містахЛиш вона лиш вонаСидітиме сумнаБуде пити не п’яніти від дешевого винаМоя дівчинко печальнаМоя доле золотаЯ продовжую кричатиНіч безмежна і пуста

Для вечорів (поема)

Осінні вечори, такі густі, як вина,Що добру сотню літ простояли в льохахЗаможної та славної родини;Тягучі, наче мед, і тихі, наче плачОбраженої бозна-чим дитини,Що схлипує, сховавшись у кутку,Між іграшок улюблених та книг,І засинає там, згорнувшись у клубок,А сльози непомітно висихають,І посмішка зростає, несвідома,На безневинних, точених устах…Осінні вечори, сумирний прахУже згасаючого року, у якомуДе-де ряхтять зірки. Волога втома —А чи ріденька мряка — копотитьУ присмерках поверненого дому,У голих вербах на порожнім оболонню,І лет незримої у темряві ріки Прочути можна, як і крові рухУ дужих та вузьких зап’ястях рук,Що ними пестив молодих коханок,Гострив ножа або тримав перо.Осінні вечори, дарунок виногронЗі стародавньої, шляхетної лози,Дбайливо поналивані у чари золоті,Прикрашені фамільними гербамиЙ рубінами конаючих сонéць, —Ми повагом пригублюємо вас,І тішимось найтоншим ароматом,Ледь схожим на забутий дух троянди.Очікуємо вторгнення снігів,Святих і безпорадних наших слівПеребираємо, забувши їх, ружанці…Нестерпним видавалося уранціТривання це, абсурдне і бліде,Перенаповнене чужими голосами;Вульґарні та несамовиті сцениОдна з-поперед одної спішилиПостати в очу нам,Зостатись там навічно,Не допускаючи картин та образів,Які гніздилися ув іншій парадигміІ гордували тлумами старців,Поширених понад усяку міру.Ховали ми зідхання потай мируІ стежили, як нерухомо пливДинарій кесаря по небі голубому, —Недурно ж воно мало барву пекла,Затяте в неосяжності своїй,Позбавлене кордонів і належнеУсім, усім, усім — немов повія,Стара, безноса, франсувата шльондра,Якої, втім, ніхто уже не хоче,Гидкої у ласкавості своїй,Зловісної у смороді любови.О відсторонені і горді сови!Куди зникає ваш безшумний лет,Коли застугонять копита дужіЮрби кентаврів пролетаріату,Коли сирени та фотомоделіЗаскиглять навісний солодкий спів?Тоді ви сидите в гаю олив;Егіда совоокої богиніХоває спокій ваш у власнім тіню,І вас немає в очевиднім світі,В той час, коли ви є у сні або у міті;Та як дешеві ті парфуми, що розлитіНезґрабною мужичою рукою,Вивітрюється день і ущухаєНесвітське ревище півдиких табунів;Тоді розплющуються очі самовиті, —Хтонічною пітьмою оповиті,Летять осінніми пустелями птахиЦнотливої та мудрої Атени;Тоді здригаються профани й дилетанти —Цей лет у їхній знаковій системіВіщує смерть близьку та пожарú.Але для нас то час святої гри, —Дістаньте бісер, свині вже поснули!Радійте, сови! Тіштеся, майстри!Холодний, чистий вітер верховинЛетить у вікна, навстежи отверті,В потужній і доладній круговертіПрасимволи гуртуються ясні.Акомпанує вправно сивий БахТій пісні, що співає юний Бог, —І ніч осінню, і осінню вічністьЇм любо промузичити удвох.Осінніх вечорів правдива шляхто,Бібліотеко найдорожчих книг,Струнка, нікому не належна вежо!Як добре буде повернутися з дорігУ справжнє небо, де справдешній дім,І випити холодного вина,Милуючися полум'ям гарячим,І заспокоювати дівчину, що плаче, —Такі роки одна була вона.Тим часом там, за вікнами вузькими,Летітимуть сніги, сніги, сніги…Додайте нам, нетоптані, снаги, —Недо-буття і подорож тривають.

* * *

Закінчується осінь. Ти сидишнад водами, які раптово сталичужими, темними і злими; ти один.Усі поїхали до міст і цілу зимуНе буде звідти ні листів, ні пілігримів,і буде тихо, як у вусі. Тільки песта миші залишилися з тобоюв остатньому притулку на землі,де можна буде трохи одітхнутиі скинути старі дорожні речі,що зашкарубли од утоми та нудьги.І можна буде зовсім не вдаватитакого з себе, як усі, і зоставатисьніяковим, немов той чорноклен,що вже усіх своїх листків позбувся, —отак позбутися властивостей, ознак,єднаючих тебе із людським видом,і перестати бути індивідом;п'ючи зелений, добрий хінський чай,читати пильно грубі фоліантистарих ченців, які шукали Правди —І не знайшли; зате писали гарно.…А там, дивись, і юний перший снігзашелестить у голому гіллі,гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!»Короткий зір до неба підведеш,нічого не побачиш, посміхнешся,за звичкою блазнюючи, зопнешсянавшпиньки, руки вгору простягнеші раптом усвідомиш: повертатисьнема куди, бо справжнє Царство тут,у грудях догорає, мовби свічка.Не переймайся. То лише спокуса,одна з останніх. Найчорніша ніч —перед Світанням…

Срібне поле

Тарасові Чубаю

сутінковими птахамипоросла твоя мила і втрачена назвамузика ледве засніженаза теплими мурами слізтамуючи землю і світлопогляньмо на поле срібнетеплим небом налите по вінцятемним небом наповнене вщертьсрібне-срібне поледощ повився мов дикий сідий виноградмоя смертонько мила я плачуколи трохи ущухне твердий листопадколи попіл ущухне кого ми побачимсрібне-срібне полетамуючи землю і світлопогляньмо на поле срібнесрібне-срібне поле

1979–2000

* * *

Падали тихі сніжинки на чорну, спустошену землю,Рік нещасливий ішов безвісти, на вигнання,Ми неквапливо пили вино молоде, золотисте,Добре горіла сосна, тішачи тіло теплом.Ми говорили про вічність, цитуючи давніх поетів,Слухали вражено нас речі знайомі, прості,І уявляли й собі небесне засніжене Царство,І шкодували, що там місця для них не було.Любі і віддані речі! Ми раптом відчули цю тýгу,Цю невимовну печаль бідних, малих служників, —Лампи, що світло несла крізь ночі безмежні, безсонні,Посуду, що пригощав скромною стравою нас.Гірко дивилися книги, яких ми не зможем забрати,І на гітарі струна тріснула саме в цю мить.Глянули ми за вікно — там темінь буяла нестерпна;Речі вже знали про рай — і залишалися тут.

* * *

Євгенові Пашковському

Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризиНад невеличким селом стомлений рік розіклав.Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків,Інший йому відповість, потім затихне усе.Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавнаДля марнотратних синів, що спохопились на кличБілого батька свого, самотнього в рідній господі,Серед зелених лісів, яснонебесних річок.Поночі вийдуть синове на крем’ях Чумацького Шляху,Ноги до крові зіб’ють, сивими стануть самі,Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим,Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім.Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів.Лий запашного вина, добру вечерю готуй,Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі,Хай зацвітуть їм серця серед святої зими.Годі марудному світу справляти примарні обновиІ будувати житло на проминальнім піску,Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову,Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору.Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин,Годі шукати людей посеред білого дня, —Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає,Світячи на небесах вічно закличні вогні.Схлипує тихо Марія. В новому ЄрусалиміМовчки сидим за столом, думаєм кожен своє;Двері прочиняться; Б о г, Якого ми встигли забути,Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.

* * *

…небесні пришельці, небесні посланці…

Микола Рябчук

Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужоїБезецної орди ми виросли з тобою.Пришельців із небес, нас доля береглаТа ледве чутний плеск старого джерела.І сосни золоті, і нове сонце вранці,І тіні дорогі — Верґілій та Горацій.Ми сіялися тут. Ми будували часМіж воєн та пожеж, дивуючись не разТубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —А водночас простим, як звірі та рослини;І забували все, коли по вечорахПлекали тихий дар дослідчого пера.

* * *

Історія троянди та снігівБула не дуже довгою, одначе,Зумовила вона і нашу вдачу,І вічну долю страчених богів.Летіли з опівнічних берегів —І на пелюстках танули гарячих,Ці дотики, осмислені і зрячі,Коханців та смертельних ворогів.Якби не ця краса неподоланнаІ не жага самозаглади плавна, —Уже б давно здійснився Суд Страшний;Та Господові хто накаже: «Годі!»? —І сипле сніг, пречистий, запашний,І вічний хрест буяє на Голготі.

Символ троянди

Віхті Сад

Є немічна весна, апатія без краю,і обриси тремкі, і це стрімке перо;Самотний мед гіркий, а іншого немаєУ світі, де реве та стогне Ахеронт.Божественний Платон в гімнасії порожнімСумує крадькома за юністю душіІ вгадує себе у діві перехожій,П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,Але оця найтонш наслідує ЇїРозтулені вуста, заледь розпуклі перса,Печальні сірі очі, подібні до твоїх.Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,З архаїкою снів, де скрапує вино,Червоне і п’янке, мов перша кров Троянди,Яка не порятує згасаючий еон.Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.Тендітний аромат. Остання зі спокус.І ти, старий Платон, у присмерках квітневихНакреслюєш хреста на мокрому піску.

* * *

Полагодив годинника старого,Давняшнього причетника чувань,Милуюся чергóю коливань,Що маятника водять золотого.Нарешті це триває досить довго —Прозорий час утрати сподівань,Байдужості до всіх на світі знаньІ тихої довіри до простого.Коротшають повільно гожі дні,Видовжуються тіні на стіні,Один за одним коники зникають;Обітованна міниться зоря,Та вже ніхто нічого не чекаєУ падолисті дат календаря.

Повторний час

Андрієві Деркачу

Цю тишу можна краяти ножем.Вона — достигле яблуко достоту,І хризантема присмерків, природа,Яка цвіте, блукаючи між полум’ям та сном.А іншими словами — то є тема,Яка продовжує лунати і тоді,Коли відгомоніли інші теми,Коли натомлені музúки розбрелися по кав’ярнях,І, затиснýвши кофри поміж ніг,Смакують вина прохолодні та пліткують.Цю тему можна різати ножем,Коли безлюдна філармонія течеУ потойбічні вулиці, у часРозлучених коханців та героїв,Що, не сягнувши чину, в забуттяПоволі опадають і лежать там,Немов метелики намоклі у квасолі,Пригнічені тоталітетом тиші,Але живі, бо все ще рання осінь,І божевільний — німець та філософ —Учив колись, що є повторний час.Приготувавши свіжий чай, ти забуваєшПро золотий ланцюг недолі. Ти живешТак високо, що вже поняття межНе є придатними для вжитку, для розмови, —Всі вимагають неповторності, авжеж;А ти повторення бажаєш і віднови.

* * *

Коли всі покладуться на спочинокколи заплющать очі дуже добренад нами запалають вогкі зорісніги довкіл засяють запашніяк добре без людей чи правда татучи правда що в лісахживуть зимові світлячкичи правда — в небесахлетючі риби множатьсявони обходяться так добребез музики полотен і книжокчи правда татуправда татуправда

Мисливці на снігу

Василеві Герасим'юку, побратимові

Музей не зачиняється о шостій, і теперми, безпритульні, бачимо наш грудень:Ворохту у снігах, чужих людей,які жестикулюють біля клубу, і виносятьобладнання з автобусів, і камери, і світлозимове ущухає блискавично, а Карпатирушають поза мову, топчуть сніг —ружовий, присмерковий, смерековий.Антоніоні, Пазоліні і Феллінісидять на сходах, палять сиґарети;чогось бракує, як завжди, але чого —не встановити, і замучені до решти асистентипоказують, що треба почекати,перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс,ідеш до мікрофона, купа дротів,малі гуцули зі свічками зупиняють,питаючи, як довго буде смерть.Як довго буде смерть… … … …Хіба я знаю?Криваві фляки замерзають у пітьмі,і гори у безмову западають,і западають стежки сніжком у зимі, —а в ній уже ні Марти, ні Марії,лиш морок, вирій лиликів, цей станневідворотної Ворохти, іцо заставбездомних псів у горах Гуцулії.

Періоди (поема)

Найтемнішого літа, чорного, наче гість,що приїхав іздалеку,втомлений і байдужий до того,званий він а чи обраний,що приїхав, і ліг, і спить, —того літа ми назви забудемоі заваримо чай мовчазний, —зустріч в’язнів, покинутих усіма,сни, залишені на підлозі карцера,і уявлення птахів, зужиті слова,намагання позбутися тіні,яку кликали пам’яттю,і вивчити мову крилату — про щосповіщає сапфіровий птах?Ще тоді — коли ангели сестрам твоїмшепотіли про долю твою у майбутньому часі,і мовчав лиш один, той, що мовив раніше:служити не буду, —ти вийшов із гри, не дивився у вікна,не пробував навіть вишень,але ти не подумав, що гранеодмінно триватиме далі,ти вважав, що без тебе прокинуться паузи,діалоги урвуться, розсиплеться бісері вірна струнапровисне над прірвою в житі;вони встали, ті паузи, так,високі та чорні, мов літо,захололи у камінь, його на собімали нести собаки,бездомні і славні, жодна з нихне полишила ношу нестерпну, —ти пішов, ти вважав, що невинені гинуть не мусиш разом з усіма.І зостався я сам, а зі мною —собаки та вірші.Шепіт майстра тепер — до кого віні про що?І невже нам не знатиніколи нічого насправді?Але щó ти пізнати хотів у світі оцьому,чорному, наче літо двадцять років тому?В однині всі герої тоді залишалися,нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнівкрокує фосфоричними площами тіней своїх —світло іззаду, і кожний іде по своїй.Кожний іде по собі.Якби ж мали вони всі по свічціі несли ті свічки перед себе,тоді темрява ззаду була би,темрява кольору очей твоїх опівночі,чорних, наче гості, що приїхали здалеку,привезли апельсини і дзвони, —хто насмілиться дати їм хліба й водиіз криниці, пелюстками повної,що вночі усе падали й падали?Ти подмуш, і вони відпливуть,пелюстки відпливуть ген до іншого берега,там коні пасуться, опівнічне пасеться буття,роса там подібна до світлого храму Брата Франциска;вони туди допливуть, гвардія сніжнобіла,бо то їхня одвічна держава,там сидить король прокажений,він на коней дивиться і на дітей,він рахує пелюстки і зорі,він заснути жадає щоночі, —але воїни злі, вони колють списами його, —і мусить король прокаженийрахувати валторни, яких нарослоціле поле, срібне поле, давно,ще тоді, як періоди снуспівпадали з періодом ночі, темної ночі,чорної, наче гість, що приїхав іздалеку,не привіз він нічого з собою,не привіз він нічого з собою.Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;дощ настигає і втома, та ніхто не ховається —може,це скрапує наша вітчизна, Літа Господнього бризки.Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дармащо вони не з твоєї землі; зупинилося все,злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,що нас запросити не зможуть ніколи, смертніістоти,обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.А потому — коли ми збагнули ув’язнення власне,почали малювати його на піщаних дорогах лісів,нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,та до чого тут мова — собаки свій камінь нестимутьу серпень,а може, і далі, до оселі майстрів,що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу,на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,Сестри Лілеї,і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,Брат Зимородок, Рибалка-Король;вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив’язі, пси:о майстри, ми принесли вам камінь, щоб винеквапливо, ретельно і шанобливозмайстрували нам Бога Собачого, —лиш одному Йому ми належати хочемо:Богу Бездомних Собак;а майстри їм у відповідь скажуть,що це зовсім не камінь, а паузи —позамовність лілей,провисання струни,брак потрібного слова,мовчання екстазу,мовчання померлих, яких ми любили безбожно.Далі іди, пам’ятаючи пересторогу: не озирайся,бо тоді доведеться повертатися знову в сюди,бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я,ані тіні своєї, не такої великої, щоб захиститивід спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш),не такої малої, щобидень крізь день по ній не топталися натовпи —натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми.Кожний іде по собі.Що за покару несуть оті в’язні зі срібного поля?Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро додому,і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнєвсередині нас, —білосніжний десант непокірної шляхти небесної,музиканти і містики, воїни,неповторні майстри самоспалення.Вечірні бджоли на холодне склотвоєї пам’яті сідали,і коливалося воно,і разом з ним гойдалось відображення:собаки, червень, ангели і медвечірній, чистий та густий,і час майбутній, у якому все збулося,напророковане тобою юним;а ще граційно танцювалибарвисті тіні тих усіх,ким ти міг бути,і сохло листя у книжках про Україну,— таку загрожену тоді —— таку загрозливу тепер —те листя ти зривав на згадку,про літо, назви для якого не існує, літо тез великими собаками скляними,що бігали довкіл газонів,і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, —неначе кришталеві хмари, як ім'ятвоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться;і ти гукав собакам різнобарвним:дзвеніть тихіше, любі пси,вважайте на стовпи, і кам’яниці, і на поваплені гроби,не відбивайте лап скляних та кришталевих вух,не розбивайтеся!І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собакиіз кольорового тонесенького скла;живі були би чемними, алевтішатись маю ось такими, — і ти плакав,у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні,проте від смерті це не захистить.І снувалися сни невідступноколо Келії Чайної Троянди,яка виросла в срібному полі сама;мабуть, це неістотно, що ми вже забули, комуприсяглися дожити, і вижити, і пережити, —але за кожним із нас —безрукі клоуни, що сльози не витруть,темні кімнати, яких ми боялися страшно,недомальоване небо на аркушику в клітинку,— ми ще повернемося, —шепочемо,— ми ще вернемося,щоби приробити вам руки,і витерти сльози,які горіхами пахнуть, і Роком Новим, і Різдвом;ми ще перейдем крізь вас, темні кімнати,привітаємось із усіма, кого там зустрінемо, —безрукі клоуни не посміхаються,у темних кімнатах спалахує світло, —вони вже все знають, вони знають,що з усіх повертань це повернення в літообвуглених спогадівє останнім;ми повернемось — навчитися літу,навчитися сонцю та місяцю,навчитися говорити, казати «Сестра»до принцеси лілеї,навчитись кохати Сосну,відчувати періоди,більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо, —— ви більше нікого не зустрінете —— ви не повернетесь більше ніколи —сповіщає сапфіровий птах,і ми розуміємо його мову,і ми розуміємо, що нарешті довідалисьправду.

1979—2000

* * *

Батькові

Над нашою хатиною малоюГосподнє Літо хутко перейшло,І Міста, про яке писав Павло,Не видно за осінньою імлою.І ми перемовляємся з тобоюДвома-трьома словами — про тепло,Про те, що літа наче й не було.Так само, як життя; й не спим обоєЧекаючи пробудження від сну,В якому повно смерті й туману,Безсоння — і безсмертя — і любові…Цей сон тече і тчеться з людських слів,Та, вірячи апостолу Павлові,В густій імлі щезають журавлі.

* * *

Мамі

Ця несподівана довго очікуванатиша свідомостітиша Пречистої Діви Марії світанкуМатері Божої СніжноїМатері Божої Матіївської —і гарних думок про незнищенністьм и н у щ о с т ітиша лілей на Орловому озеріколи я відмовляюсявід холодного винааж до повернення в Царствоцієї тиші дитинстваомофору з ледь прив'ялими пахощамиі білосніжністюмаминого робочого халатацієї тиші і чистотине було ніколитому що вонаєвічно

Нічні пастухи буття

Угорі весняна лампаі зелене полум'я в небесахзорана земля і бездомнавечір буйний у буттістихнесамі загасне полум'яскло зелене тріснеі вечірні коністануть зовсім темніяк веснаабоОдкровення

Нові поезії

* * *

В тремкому полум’ї' веснизгорять сніги, дотліє крига.Допишеш ти свої листиі дочитаєш книги.Піднімеш голову, зирнеш —і вибухнуть зіниці:у світі є сонця, жінки,і птиці.

1989

* * *

Моя кохана спить, а за вікномСади стоять, облиті молоком.І губи її ніжні, навісніДо себе посміхаються вві сні.А ніч тече, прозора і легка,Ледь світиться у темряві рука.На голому смаглявому плечі —Слід кольору багряної парчі.

Владарка мовчань

Є тільки дикої яблуні квіт, вельон біло-рожевий,впала вона вже давно, але все ще триває життя —лежачи квітне, ніким не помічена, в хащах,квітне для себе, а бджоли спивають нектарі таїну бережуть, повертаючись після причастя.О, зроби нам гніздо, заховай і його в пелюстках,крізь усі палімпсести призахідних хмар незліченнихнаучи нас читати найперше, єдине мовчання,що записане в небі притомності рунами.

Роковини

Пам 'яті Володимира Кашки

Знову осінь, брате мій.Час відтворення подій,Час квитання.Де ти заразі? УгоріЗорі сходяться горіть.Ти завжди відповідавНа усі мої питання.Чай заварений стоїть,Сиґаретка мерехтить.Рільке. Вечір.І бентежиться, тремтитьЧеремшини гола віть,Наче йдеться про любовТа про інші вічні речі.Я тут свічку запаливІ вина тобі налив.(Золотого…)Довго-довго так сидів,Тільки ти — не відповів.Не така вже й новина,Але що кому до того…

Крокуси

Мамі

Весняна мжичка. Снігу вже нема,І я сиджу у теплому покої,Де крокуси у чарці із водоюБіліють від темна і до темна.І любо пити ритуальний чайДо крокусів, до постатей в альбомі,Фіксуючи краплини однотонніІ поволоку ніжну на очах.Моя старенька мамо, певна річ,Старáнно ритмізована оманаІ шепітлива та прозора маннаНе приведуть тебе у глупу ніч,Коли не буде місця для очей,Коли ці квіти безпорадні згаснуть,Коли я проклену надію власну,І віру проклену, і що там ще…Але надійде на світанку сон,Легкий, немов пилок жовтогарячий,І я побачу: ти, далека, плачеш,Торкаючись до ран моїх перстом.

* * *

Знаєш, мабуть, я знаю таке, що сприймають як дотик дівочий.Пояснити його? Передати комусь? Чи продати,підкорившись невільним засадам свобідного ринкуу кривавому світлі Покрови, без тебе…Це вагання перед народженням, спроба втиснути ладу контекст осяйного хаóсу, дати правила хоті, потребанаучити слова бути знову твердими — як речіу примарному світлі Покрови, у передзим’ї.Хай живе самоціль: безкінечні листи до душі,що живе без мети, п’є вино насолод і страждань,чи мандрує містами зі снів, різні мови вивчає і тужитьна безлюдних вокзалах Дамаску, вночі…

* * *

Осінній вечір крив ліси сосновіІ келію в облозі цвіркунів;Сотався понад нами вічний спів,І дім буття ставався у розмові.А замість тих, споріднених по крові,Я друга мав старого в однині —І зірка відбивалась у вікні,І вірші на столі лежали нові.Весною чай жасминовий наш пах,До цвіркунів приєднувався Бах,До сполохів — тендітні сарабанди.І ти сказав тоді: «Візьми цей тон,Створи легкий і чистий, мов троянди,Ажурний, ніби сніг, сонетний сон».

* * *

Ти жайворонок Сніг,Пташа нічного чату,Що тане і тремтить,Сідаючи до рук;Ти не питай мене,Навіщо був початок,Бо все-таки я неУсевідущий Google.Одна із міріадІсторій Інтернету,Легесенький роман,Збережений у кешСумного серця, деВсі хакери й поетиТримають і пусте,І найдорожче теж.Хай жайворонка пухЖаркий і невагомийЗакутає тебеУ ніжні кубла сну;Нехай фонема «у»,Бездумна і бездомна,Торкається до губ,Яких я не торкнув.

Вербна неділя

Вітер сади гойдає, милує, непокоїть.Світлом холодним світить вервиця під рукою.Краплі доопадають, галки позамовкали,Люди пішли додому, двері позамикали.Наче й не жаль нічого в сутінках після зливи —Сливи цвітуть і можна мокнути разом з ними.Серед імли і піни є незворушні стіни —Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни.

Катарсис (поема)

І

Червоне серце місячної панницей хлопець третій день сидить без чаюа потім чай привозять лиш натомістьсобачий біль катує зуби не вщухаєзелене серце сонячної панниці діти безпритульні і голоднінамети розбивають на майданах —бо нова революція іде не біля церквибо в церкві моляться за успіх революціїі зоряної панни серце чорнесором’язливі руки та полюціїдівчата в котрих почалися демонстраціїїм наказали припинити мають раціюа ти в цей час урочий пливсховавшися у трюмі пива потім пісяв і куривна митниці у Дуврівідринутий від себе сам —ні псам ні небесам —я думав що ж нормальний сонЛа-Манш туманний Альбіона онтри панни у куткутри серця на однім шнуркукультурний кнур колишній поліцайсховав за спиною нагайгадюкаце місце темне як смоларука тремтить вона пилабо T. С. Еліот помервін може у раю теперзате його ровесник Хвунт[6]усе ще поміж нами туті ти часу не гай поете —попереду свята Ельжбета[7]пиши сховавшися на сіні«Jefferson airplane and/or Mussolini»[8]тим часом Лондон ледь не плаче:«чи не дали ми братця маху?» —зрезиґнувала місіс Татчербо їй сказали: «Йди ти нах…»О місіс Татчер місіс Татчер!твоя сукенка голубаїї я більше не побачуа так хотілось… не судьба!а тепер кинь їм кісткукинь їм цю чистотути ж бо знаєш: вони не можутьзалишатися брудними дуже довгоностальгія за індульгенціяминеминуща«індульгенції повинні бутипекла бути не повинно» —скандують багатотисячні натовписеред ночіі от — чистота:диснеївського кроликадонька вбирає в твої окулярив мамині кораліведе його за лапку до рікибарвисті камінці кидати в чисту воду:»цей камінець — сорокаполетіла сорока!»:»цей камінець — баранчикполетів баранчик!»:»цей камінець — місяцьполетів місяць!»:»а цей камінець — зоряполетіла зоря!»крихітний апокаліпсис на березі Бистрицімаленька панночка із кроликом:«покажи нам мадам Сезанн»в домі повішеногоз розмови про хор Верьовкипереходять на бесіду про імажизмцікаві порівняння Ісідори Дунканз Гільдою Дулітл а потімвідеофільм де так само дві жінкикохаються з білим песиком«ОМ!» — проказує стрижений Івані першим не дивиться на екранде дві жінки все одно кохаютьсяз білим коником«ОМ!» — повторює стрижена Леноксякій поки що не загрожує клімаксі відвернувшися від екранауважно дивиться на Іванаом-данá-ом-дáна-омкінець уже забавігоббітів і хронопівпогашено у кавінедопалки конопліспіймали відхіднякі каца[9] упіймалихотіли приручити їхтому не відпускалиале то є звірюкидурні й несамовитікусаються за рукилітають у повітрівізьми одеколоні розведи водоювони втечуть як сонквапливою ходою

II

це золото і пурпур храмуце сипле білий снігце зрізана троянда в срібліце істина яка смієтьсямені в обличчя:це водопади крові скелі крукице храми золоті і чорні хмариі хвилі дощу всеочищуючогозалишаються вранцівишневі пелюстки в калюжахвільготний запах зламані галузкипісок який тримає пташиніі коров’ячі слідице те за що мене не люблятьі боятьсяце синій і весняний димпожежа в котрій плавляться шибиполум’я відсвічене в келихах з виномзнання вистраждане як зубний більі це зубний більлюбов до гарних ножівлюбов до смертіце все що приходить у віщих снахце те що приходить як безсонняяк білі хмари що летятьповз місяць до світаннядоки я пам’ятаю про неможливістьпопереднього і майбутнього існуваннянаступає тиша після пожежіїї можна почути навіть тодіколи мене вже нема бо я вийшовіз тиші в тишу переходжу покоямисиплеться сніг за вікном знайомимспалахи і дзеркала мовчазнідостовірна силадо мене ніхто не наблизитьсябо мене немає для нихдоки горить лампадоки пише перодоки падає сніг

III

четверта ранку тихий рок і теплий пледя випросив у тебе трохи ромулишилося півпачки сиґарета решта невідомагравці твоє волосся розплетутьі Дюрер у старій пінакотеці[10]розкаже щó лишається на серціа що з собою на Вкраїну не берутьусе таке пречисте і пустепобачимось у снах або у віршахі може все складеться щасливішетоді коли п 'ять років перейде

IV

співай стрижена співай[11]відбувай ритуал і перуки міняйміняй довгі ноги і рукибухарі наші про тебе не знаютьвони по крапках собі блукаютьзараз так важко дістати чорнилаале ти все одно співай милавони в підземці блюють їм поганоколишні художники і бітломаниїх лягаві в’яжуть по яйцях періщатьа вони знай повторюють «Харе Крішна»а ти співай стрижена не замовкайкожен по-своєму ловить кайфдавай сержанте всіх відмикайі відпускайв райа в раю море кірукольору винакольору твоїх очейстри-же-наі під кожним кущемчути твій голос —то грають в раюмаги фірми «Фаллос»яка ідилія!

V

«зуби мої зубизаболіли з ночібіжу до шпиталювилізают очі»так співають косівські Гуцули[12]які не читали віршівГільди Дулітлі мають досить своєрідні уявленняпро вортицизма також три літри самогонуза кулісами і за лаштункамиплід не може впастибо надто густе повітряспіває зелений каміньбеззубий зелений камінь —адже я вам сказавщо каміння не має зубівні очейтак само й листямісіс Олдінґтон[13]так само червона тачкабіля білих курчатіз очимаой-йой-йойой-йой-йойплід не може впастибо співає зелений каміньі курчата співають під густим дощем:ой-йой-йойой-йой-йойз упертістю старої кішкихудожник ще раз починає малюватиодну і ту ж горуйого мадам уже не тутїї нема в садуїї нема в червоній сукніїї нема в зеленому доміі в жовтому кріслі нема їїпомерзли руки мов гортензії примхливімальовані цигани плачуть гіркоі тільки темрявою пахнуть їхні сльозиодин і той самий собороко всього-на-всьогоось до чого ми дійшлипокажи нам мадам Сезанндумкою циганів не поцікавилисяніхто не поїхав до Saintes Maries-de-la-Mer[14]наприкінці травняпом’яніть у свій часпро їхні стражданнядоки ти не забув про неможливістьпопереднього і майбутнього існуваннядоки я пам’ятаю

VI

палає неба крайсвітаєі діти прокидаються на площіцей неможливий холод шелеститьпожовкле листя сяють очімерзнуть ногиорда була несамовитаюрба була дурнавідтак найкращих перебитолунає музика смурнаслабкіші вирішили здатисьна ласку варварів — і отми бачимо що дітипрокидаються на площіа в ліжках спить народзалізь у книжку про любовнад Темзою туман палають ліхтаріпро що ти кажеш нам поетевесна так щедро ллється внизнезапашна і невидющазеленочорнобілосущапоміж психологічних кризу книжку про любов залізгори вогонь гори вогоньми смажим голубівоб’їдки підбираєм на вокзалахми ладні їсти кактуси якбинас і за це не покаралигори вогонь гори вогоньсентиментальна Англія посилки вишле намале суворі й справедливіми відмовляємосямаючивсе ще маючи наші недоїдкияк солодко горить вогоньзалізь у книжку про любова вона роздягається на майданілюби їїа вона обливає бензином себелюби їївона цнотлива ти розумієш цеі дзвонять телефониі виють пожежні сирениі спалахує сірникну то люби ж її любивона догорає одналюби вогоньвона — це попіл і сажа і кісткилюби попіл і сажу і кісткиі тоді прийде деньти зможеш тежтак самоНе that loveth nothis brotherabideth in death[15]

VII

ворона сіла на горіхчудовий кадр — а не для всіхворона крячеу церкві дзвони б’ють-гудутьдо церкви каятись ідутьа Дисней плаче:laterna magica усідеталі пов’язалатому не дивнощо там де був колись вівтартепер Конфуція нектару серце плинеа те що називали «гріх»тепер постало як горіхі сум воронитому нехайусіх-усіхнас ж е н ь боронитьтому нехай тому нехайворони крячутьтому нехай тому нехайвесь Лондон плачетому не х… тому не х…і місіс Татчертому наплюй тому наплюйна біль собачий«Ши цзін» «Лі цзі»«Шу цзін» «І цзін»«Чунь цю» і «Cantos»земля приватнаі «Rock Drill»безплідний етостри панни Інниїх серцяпереобтяжені добоючекай а кáтарсис?а вінперед тобою

1990–1991

Дем — Валерій Дем’янишин, один із яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.
Долина сліз (латин.).
Матерія (грецьк.)
Чому погано пишеш? (латин.).
Мусиш писати добре (латин.).
«Зате його ровесник Хвунт…»: мається на увазі американський поет Езра Павнд, одноліток T. С. Еліота (1885 р. н.), чиє прізвище Pound в англійській мові пишеться так само, як і назва англійської грошової одиниці — фунт стерлінгів — pound.
«…попереду свята Ельжбета…»: у вашингтонському шпиталі святої Ельжбети для розумово хворих злочинців Езра Павнд перебував з лютого 1946 до травня 1958 р.
«Jefferson airplane and/or Mussolini»: синтез двох назв — книги Езри Павнда «Джеферсон і/або Муссоліні» (1935) та відомої рок-групи «Аероплан Джеферсона».
«…і кацау піймали…»: фразеологічний зворот, означає допитися до білої гарячки, збожеволіти через надуживання алкоголю.
«…і Дюрер у старій пінакотеці…»: Стара пінакотека в Мюнхені має кілька робіт Дюрера, в тому числі і славнозвісний його автопортрет (1500).
«…співай стрижена співай…»: ідеться про солістку популярної у 80-х роках групи «Eurythmies» Енні Ленокс.
«…так співають косівські Гуцули…»: «Гуцули» — одна з найперших українських рок-груп, з Косова.
«…місіс Олдінґтон…»: американська поетка Гільда Дулітл була дружиною Річарда Олдінґтона, англійського прозаїка і поета. Вони розлучились у 1937 році.
«…ніхто не поїхав до Saintes Maries-de-la-Mer…»: згадується собор Святих Марій з Моря в Провансі, де, згідно з ранньохристиянською легендою, висадилися на сушу три Марії разом з Лазарем і після навернення Франції померли там та були поховані. Одна з трьох Марій, чорна, стала покровителькою циганів. Щороку в кінці травня там відбувалися великі церковні урочистості, свідком яких був P. М. Рільке у 1909 році.
«…He that loveth not his brother abideth in death…»: «Хто не любить свого брата, той у смерті пробуває» (1 Посл. Івана, 3.14).