(Казка)
Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю.
Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина.
Нi, вiн розказував її з простотою святою
(я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).
Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою.
Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла.
Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, - хто знав, про що її гiлки
"на мигах" промовляли?
А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волiї
Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись не тiлом лиш, а й духом, всi людськi пута й кайдани зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла нiяка мiць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.
Чим велет бога прогнiвив, того Лаврiн не вiдав.
Питала потiм я й старих, та жоден не повiдав.
Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тiльки сном його накрив, немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, - нi, часом кара божа!
Спiткала велета у снi пригодонька негожа.
Лiг велет - думав, на часок, та й спить уже столiття, землею заснiтився весь i марить про страхiття.
Бо скористали вороги з його важкої млостi, безкарно точать з нього кров i трощать бiлi костi.
Вже оснували тiло все залiзними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.
Не раз до серця глибини сягають хижi руки, а велет спить камiнним сном, хоч терпить лютi муки.
Часами болiсно у снi наморщить густi брови, тодi стинаються й шумлять гаї, лiси, дiброви.
Як дошкулить несвiтський бiль, вiн трохи ворухнеться, по тiлу корчi пробiжать, уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнiв, минеться й божа кара.
I встане велетень з землi, розправить руки грiзнi i вмить розiрве на собi усi дроти залiзнi.
"Все, що налипло на йому, одразу стане руба…" - хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба.
"Коли ж вiн встане?" - тремтячи, спитала я хлопчину.
"За рiк, сто рiк чи за безрiк, а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетiв, i дерева здригнули.
Ми, як сполоханi пташки, до хати враз майнули…
Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5/II 1913