Пишно займались багрянiї зорi
Колись навеснi,
Любо лилися в пташиному хорi
Лiснi голоснi;
Грала промiнням, ясним самоцвiтом
Порання роса,
I усмiхалась весняним привiтом
Натури краса.
Гордо палала троянда розкiшна,
Найкраща з квiток, Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.
А соловейко трояндi вродливiй
Так любо спiвав,
Голосом дивним спiвець чарiвливий
Садки розвивав;
Слав до вечiрньої зорi прощання,
Що гасла вгорi,
Ще ж голоснiше спiвав на вiтання
Пораннiй зорi…
Вже пролетiв, немов пташка зальотна,
Весняний той час, -
Осiнь холодная, осiнь вiльготна
Панує у нас.
Тихо спускається нiчка осiння, -
Година сумна;
Мiсяць холоднеє кида промiння;
Здалека луна
Пугача вiщого крик - гук єдиний;
Дiброва нiма.
Де ж соловейко? де ж спiв солов'їний?
Ох, де ж вiн? Нема!
В вирiй полинув, де вiчная весна,
Натхненний спiвець.
Вiчно красув там рожа чудесна,
Там теплий вiтрець;
Глухо i смутно кругом на просторi.
Мiй гаю сумний!
Кинув спiвець тебе в тузi та в горi,
Тебе й край рiдний.
Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листi сухiм
Вiтер зiтха, мов дрiада сумує,
Iз жалем глухим.
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
I розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пiсня, й розквiтла б у рiдному краю
Новая весна.
Та хоч би й крила менi солов'їнi,
I воля своя, -
Я б не лишила тебе в самотинi,
Країно моя!
(1889)