Хтось сказав мені: — Смішний диваче,
Твоє серце у пустій турботі.
Чом за Україною ти плачеш,
Звідкіля твоя дурна скорбота?
Це ж лише історії химери,
Для віків то є хвилева піна!
Геть проходять планетарні ери, —
Що твоя мізерна Україна?!
І твоя співуча ніжна мова,
І пісні трагічні, елегійні —
Лише слід чаклунської підкови,
Що згубили коні чародійні!
Я сказав: — Можливо, хай так буде,
Зрештою — усе на світі тлінне…
Тільки що ж мені наповнить груди,
Як із серця піде Україна?
І яку я пісню заспіваю,
І які згадаю я походи,
За яким далеким небокраєм
Я побачу ще Дніпрові води?
І яку в майбутньому дружина
Заспіва над сином колискову?
Чи в очах зажевріє сльозина,
Як почує він нерідну мову?
Він сказав: — Наївний небораче!
Сентименти всі твой даремні:
І пісні, і подвиги козачі
З’їла геть історія недремна!
— Час міняє все — моря і сушу,
Антлантиди тонуть, виникають,
Пропадають і сонця і суші,
А тим більше — нації щезають!
Це ж тобі не д’явола спокуси,
А питання архінаукове:
Трусонуть Європу землетруси —
Де тоді і Україна й мова?
Я сказав: — На Марсі опинюся,
Я і там, у кратерах суворих,
Матері Небесній помолюся,
І побачу знову Чорне Море.
Я і в пеклі сотворю Карпати,
Спів бандури, тополині віти,
Ветху стріху батьківської хати,
Кобзаря безсмертні заповіти!
І Дніпро до мене засміється,
Давню думу заспіва матуся,
І козацтво з Січі озоветься,
Я воскресну, з пекла вознесуся!
Не страшні ні смерті, ані зміни,
Бо в душі несу незламну вірність,
Бо коріння рідної Вкраїни
Проростає в Серця Невимірність!