і він купець, а зовсім не герой.
Але якби так рясно на героя,
то вже б давно не вистачило Трой.
Його грекиня теж не Пенелопа
і не чекала воїна з боїв.
Не бачив він кикона і киклопа
і в лотофагів лотоса не їв.
Але він теж не так собі гречин,
хоч взяв за душу невідомо й чим.
Чи що пролежав два тисячоліття?
Чи що на міф давно вже неполіття?
Чи що не простий, а Ольвійський гість
хоч дещицю про скіфів розповість.
От грек пливе і просто з інтересу,
бувало, зійде, глипне в далину.
Вівтар жертовний богові Аресу
такий там скіфи возвели, що ну!
Бо ж бог Папай був мирний бог на світі.
Вогонь домашній берегла Табіті.
Також красуня їхня, Аргімпаса,
на вечорницях била в тулумбаса.
Пастуший бог полохав перепілку,
з очеретини вирізав сопілку.
А бог Арес був богом над богами,
бо світ кишів навколо ворогами.
Тож навезуть возів стонадцять хмизу,
ввіткнуть меча та як підпалять знизу! —
аж гуготить багаття до небес.
Непереможний скіфський бог Арес! —
що в тім вогні присутній був як знак —
короткий меч, священний акинак.
Колись до них жили тут кіммерійці,
ті, що про них писав іще Гомер,
а щонайперш згадали ассірійці
в клинописах ще хтозна-яких ер.
Це був народ такої сили й гарту,
що їх ніхто подужати не міг.
Трясли Ефес, ходили на Урарту,
від них погиб і цар лідійський — Гіг.
Але і їх довів чи не до стресу
вогонь жертовний богові Аресу.
От кіммерійці здумали прощатись,
наслухані про скіфську силу й лють.
Одні вважали: — Треба захищатись! —
А другі: — Ні, вони нас переб’ють.
Одні казали, що не ступить ворог,
що треба землю захищать свою.
А другі: — Ет, ну що земний цей порох?
Ми знайдем інший в іншому краю.