волосся стало стовбула —
цариця з гострою бровою
на нього оком повела.
А вартові оружні, здоровецькі,
щось говорили не по-грецькі.
Ну, він, ту мову не вивчавши в книгах,
і так, і сяк пояснював на мигах.
Але його там вислухали сухо.
Просив, благав — ніхто не довіря.
Аж раптом хтось сказав там щось на вухо
опікуну маленького царя.
Маленький цар підняв свої клейноди.
І грека відпустили без ушкоди.
Грек уклонився, дякуючи гречно.
Сказав, що в жертву принесе бика.
А ще сказав, що хтів би доконечно
узнать ім’я свого рятівника.
Той усміхнувся і сказав ласкаво,
ще молодий, а вже був поліглот:
— Моє ім’я нічого вам не скаже.
Я мандрівник. І звуся Геродот.
Такі пригоди з греком тим бували
від птаства, від людей і від вовків.
Чей тільки з торфу ще не добували,
добудуть через двадцять п’ять віків.
От бідний грек! І треба ж було греку
так наражать себе на небезпеку.
Сидів би грек у хаті й коло хати,
поміг би жінці діток колихати.
Вставав би грек удосвіта в тумані,
ловив бичків у Бузькому лимані.
А він пливе. Йому іще далеко.
Пливуть віки, а він пливе й собі.
Пливе й пливе. — А ти ким був, лелеко? —
питає грек лелеку на вербі.
Бо древній грек хоч віку й молодого,
а знав, що світ складається із див,
що кожен є собою ненадовго, —
все хтось когось на щось перетворив.
Богиня Еос, скориставши владу, —
свого старого мужа на цикаду.
Сам Зевс — кохану, німфу чорноброву,
перетворив, пробачте, на корову.
А та трава, що в пальцях розім’яти,
то буде пахощ дивний і терпкий,
то це ж Аїд перетворив у м’яту
свою кохану Менту. Отакий.
І кожен камінь був колись створінням.
І все живе і дихає. А он —