підвечір доять золотих овець.
Землі піднявши вже котору тонну,
у глибині, де шум не доліта,
читаємо, як скіфу золотому
дає скрижаль богиня золота.
І кожна бляшка, панцир, окуття
і на прикрасах вирізьблені драми —
це панорами скіфського життя,
увічнені по золоту майстрами.
Мистецтво те було не в сповиточку.
Грифони вже ту лань не заклюють.
Два скіфи шиють золоту сорочку.
Два скіфи з чаші золотої п’ють.
Картина, прямо скажем, феєрична.
Могили древні — Химина й Товста.
Тут десь урвалась пам’ять історична.
Зате вона навіки золота.
І поки жінка з-під долоні зиркала,
траплялось греку як не те, то те, —
Історія дивилася в два дзеркала —
античне грецьке й скіфське золоте.
Хто ж був майстрами скіфської епохи?
Хто їх створив, ті золоті скарби
з курганів Чортомлика і Солохи,
Чмиревої могили й Куль-Оби?
Хоч думка є, що твори ці античні, —
чи густо в греків схожого лиття?
Чому такі там скіфи автентичні?
Який це грек так знав би їх життя?
Чи грек ходив їх малювать з натури?
Жив у степах, набравшися халеп?
Такий шедевр не створиш за два тури,
тут треба знати змалечку той степ.
Якщо були у скіфів полководці,
і Анахарс, брат Савлія, мудрець, —
то що, у скіфів не знайшлося хлопців,
котрі могли в руці держать різець?
Чи не було металів благородних?
Сюжетів бракувало корінних?
Недавно дядько в себе на городі
знайшов і штампи бронзові од них.
І це було не де-небудь, не просто
серед яких сучасних картоплищ.
А це було у Кам’янці-Дніпровській
на місці древніх скіфських городищ —
де ще городам городище сниться,
де, подолавши тисячу смертей,
іще стоїть невидима столиця,
яку воздвиг славетний цар Атей!