Рибальська сіть і кладка в одну дошку.
Плюскоче хвилька тепла і жива,
на камінці пісочок намива.
А онде й шлях, а трохи вище
людська селитьба, городище.
Там вежі, башти і димки веселі, —
ну, як звичайно з людської оселі.
І той кораблик, що прибув знедавна.
Лише чомусь нема на ньому Фавна.
Причалив грек та й став у грецьку позу:
— Ну, налітайте, скіфи, до привозу!
Але стояли сосни на узвишші.
І лиш сюрчали коники у тиші.
Хто тут живе, гелони чи будини?
Чому немає жодної людини?
Шурхоче сіно. Каркає ворона,
священна птиця бога Аполлона.
Та ще, можливо, кіммерійський крук
сіда коню буланому на круп.
І на тому кораблику вітрило,
мабуть, когось убитого накрило.
А ті димки отам над городищем —
то не з осельь, то вже над попелищем…
Здригнувся грек, змінивши грецьку позу:
— Ніхто не жде тут грецького привозу.
Отак звертати в річку невідому.
Пора, мабуть, вертатися додому!
То, може, там, коли він розвернувся, —
став на корму з весельцем і схитнувся.
А мо’, яка ще бісова личина
стрілою в серце влучила гречина.
Про це не скаже ні Супій, ні Лета,
бо підняли із торфу вже скелета.
Ну, от нарешті і знайшли гречина.
А хто ж йому ворота вже одчине?
Уже й нема кому за ним ридати.
Уже пройшли й сармати, й Мітрідати.
Уже й самої Ольвії нема,
лише розкопки дивляться в лиман…
І де той храм, і де тепер сади ті,
п’янкі алеї з мирту й мушмули,
коли вони богині Афродиті
троянди, мак і яблука несли?
І де тепер ті дворики ольвійські,
жінки в сандалях, і тварини свійські,
і голуби, од спеки ледь живі,
що п’ють з покрівель краплі дощові?
Де все, де всі, архонти і поети?
Де шум доріг і затишок осель?