А у човні ж усякої матерії,
вино, олія, амфори, лутерії,
чорнофігурний лаковий бомбілій,
химери, ткані по тканині білій.
А не була б же Греція Елладою —
у нього й дзбан з Афіною Палладою!
Блищить ріка, метляє вітер чуба,
і сонце світить гаряче.
А човен довбаний із дубе,
такий вовік не протече.
У цих краях торгуючи давно,
грек прорубав у Скіфію вікно.
У ті степи неміряні, небачені,
під небеса такої висоти!
На що сармати розсобачені,
а й ті туди не важилися йди.
Там степ і степ. І скіфи славнозвісні.
Вози у них міцні, шестиколісні.
Отари незліченні, табуни.
І дивна мова з голосом струни.
Він там бував, він дихав їхнім димом,
їв їхніх страв баранячу ропу.
Та тільки от — гречин не сходив з дива,
що в них домашнє вогнище в степу.
Бо це ж тобі не дворики ольвійські,
жінки в сандалях і тварини свійські.
Тут вільний степ, і люди в ньому сущі,
на цілий степ стада свої пасущі.
Тут і ягнята, і жінки, і дітки
сидять у дощ під шкурами кибитки.
Який не є, усе ж таки зогріток.
А грек не звик би зроду до кибиток.
Йому аби за скелю зачепиться,
що аж за комір сиплються зірки, —
те голе місто, камінь, черепиця,
і ходять греки, чорні, як граки.
Над ними в небі і Телець, і Овен.
А тут пасеться цілий Зодіак.
Що скіфу — кінь, то греку — човен.
Живе на скелі, то інакше ж як?
А цій землі нічого не забракло —
ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.
Найперший скіф, молодший син Геракла,
собі роздольне царство вибирав.
А скіфський бог розщедрився до того —
із неба кинув плуга золотого.
А ще він кинув золоту сокиру —
як часом з ними хто не схоче миру.
А для гостей на саму видноту