Життя підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати — як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі — і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятуватися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахнутися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, насправді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боячись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годину четверту або п'яту ранку. Та найгірше — цілу ніч вичікувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хочеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.
З кухні почувся біпер — годинник сигналізував сьому.
— Слава Богу, — сказата вголос Аліса, потягуючись у ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочувались і билися об виски зсередини.
«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Mapro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.
Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З протилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла виглядати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях — помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розуміючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть-чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі — чи то улюбленої роками речі, чи тим більше — чогось пов'язаного з комфортом життя і не залежного від тебе самого.
Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і замість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше — йогурт.
— Фу! - вирвалося з горла разом з непривабливим запахом підгулявшого винограду — то ж треба було додати собі кайфу з самого ранку.
Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. Її «бой-сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса заробляла на них двох, і коли це закінчилося — Макс згадав про свою першу любов — і звалив до неї у велику трикімнатну квартиру із ще більшою ванною джакузі, у якій та проводила більшу частину свого життя.
Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ранку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.
«Конверт» — промайнуло у неї в голові, і тисяча догадок миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди — попала на екран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про що в даний момент думає: фраза — «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема — ГРОШІ! Аліса взяла конверт у руки і розірвала — так само не відриваючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опустила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі — як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, холодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був квиток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому — принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Аліса ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру — зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.
— Фак! — вирвалося в неї з горла. По тєліку — ті самі двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за іншим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно ненормальний ранок.
Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь-який момент. Тим більше, що вона часто користувалася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.
— Альо! — почувся із слухавки захриплий голос. — Яка скотина так рано?
— Ти приходила вночі? — спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас — чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.
— Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зранку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.
— Культура мови — то твоя фішка. В мене якась містика — хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.
— Мене там нема? — включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.
— Нє!
— Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.
— Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я поміняла замок. То могла бути — або ти, або ти!
— Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. — У слухавці пішли гудки.
«То не була Mapro», — зробила висновок Аліса. До поїзда залишалося менше години. Можна було просто порвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її на вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона пробувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Холодильник був пустий — так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її обличчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався — куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.
— Що ти їдеш, казліна, куда прешся, муділа! Такого плану крики супроводжували їх всю дорогу до станції. Аліса розплатилася і вийшла з машини, попрямувавши просто до віконця інформації. Там відповіли, що її поїзд відходить за двадцять хвилин, а шодо того, де знаходиться її пункт призначення, сказали, що найближчий дурдом через дві вулиці. Поїзд № 86 відходив з третього перону. Підійшовши до свого вагона, Аліса показала квиток провіднику і кинула погляд за його спину всередину. Нічого особливого і підозрілого. Якась бабулька тягнула величезний міх по сходах у тамбур, блокуючи вхід і вихід. Що вони завжди таскають у тих мішках? Провідник пропхав бабку разом з її крамом всередину, сплюнув під вагон і зі словами: «Звідки беруться такі барани на його сиву голову?» — віддав перерваний квиток і сказав, що її купе номер три. Аліса зайшла у вагон, по коридору вже у зворотному напрямку пролізала та ж сама бабка з тим самим міхом і запихала до свого купе, незалежно від волі всіх пасажирів, що були на коридорі і дивилися у вікно. Дівчина встигла заскочити в третє купе. Там було пусто. Без задньої думки — чого я сюди приперлася? — вона сіла і розірвала пакет з вагонною білизною. Видно, думки думалися надто повільно і ні про шо, бо, глянувши у вікно, вона помітила, що поїзд рушив. Перон набирав швидкості і разом з людьми втікав од Аліси і її вікна. Чомусь було таке враження, що вона тут останній раз…
До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.
— Вам виходити пів на першу ночі — я розбуджу.
— Що це за місто? — запитала Аліса.
— Хрен його знає — сьогодні перший раз йду сюдою. Я постійно на Крим, а сьо'дні кума міняю.
— Ясно. А коли станція буде?
— Буде за дві годинки.
«Там і вийду, — про себе подумала Аліса. — Ще дві годинки дороги назад — провітрю мозги трохи, задовбалася зводити кінці з кінцями». Ходячи по своєму великому сірому місту, вона і не помітила, що прийшла весна. Кругом понабухали бруньки і нагадували соски дівочих грудей, що тирчать під футболкою, коли ті думають про щось тільки їм відоме.
Знову прийшов провідник і, нічого не спитавши, поставив на стіл шклянку чаю і два кусники рафінаду.
— Печення будеш?
— А лимончик можна? — питанням на питання відповіла Аліса і перекреслила надію наварити на собі як мінімум півгривні.
— Можна Машку за ляжку, — по-солдафонськи зморозив вагоновожатий, заржав і вийшов з купе.
«Круто», — подумала Аліса. Виходить так, що більша частина людей навколо — такі ж хами, як і цей. Слава Богу, що не зустрічаєш їх всіх нараз.
Вона застелила поличку, вляглася на спину і тупо дивилася на стелю, намагаючись порахувати дірочки на вентиляційному люкові. Чай пройшов по всіх трубах з приємним теплом, змивши залишки ранішнього алкоголю і присмак зубної пасти. В купе постукали — зайшов німий, який на цьому відрізку дороги завжди продавав газети з кросвордами і календарики з голими тьотками. Аліса взяла в нього збірку тупих кросвордів — такого плану, що відгадуєш усі 100 процентів із запропонованого і відчуваєш себе як мінімум — Спінозою, до моменту, коли попадає кросворд зі старого журналу «Наука и жизнь» і ти нараз падаєш на землю з вершин свого інтелекту. Хлопнувши дешеву скандинавську головоголомку за швгодинки, рука з ручкою ковзнула вниз, очі заплющилися під вагою невиспаної ночі. Стук коліс заколисав молоду дівчину і зробив своє. Вона заснула. Було 31 березня.
В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній поличці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілого світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам-один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт. За вікном пропливали сірі силуети нічного лісу.
«Я проспала цілий день!» — промайнуло в голові, а з грудей вирвався зойк, який і закінчив, власне, інтим того дядька із пластиковою перегородкою, і він незадоволено хрюкнув і повернувся до світу лицем.
— Ти що, з полички впала? — приязно звернувся він до дівчини, дивлячись кудись поза нею і шукаючи наступного після перегородки об'єкту для передачі йому на вічне збереження своїх глибоко схованих від чужого ока секретів.
— По-моєму, я впала з неба. Коли наступна станція?
— Не скажу точно. Тобі де виходити?
— Я заплуталася, зі мною щось ненормальне твориться. — Аліса починала боятися. Вже і давно пора було почати, видно, ситуація видалася настільки незвичною для простої урбанізованої молодої особи, що важко було реагувати на неї більш-менш адекватно.
В купе легенько постукали, і зайшла старша пані — напарниця хама-провідника, яка прийшла йому на зміну.
— Вам виходити через півгодини. Не забувайте речі. — І швидко вийшла.
Аліса вибігла за нею, і почуття страху поволі наповнювало її всю, від п'ят аж до кінчиків волосся.
— А що це за місто? Вибачте, може, це виглядає по-дурному, але дозвольте мені їхати далі. Я не хочу тут виходити.
— Мені ненормальних і без тебе хватає, — невдоволено відповіла стара провідниця. — Вийдеш — купиш білет, якщо встигнеш — знов сядеш. Інакше викличу ментів. Всьо понятно? — вона страшно вирячила свої вигорілі на сонці за довге одноманітне життя очі і перед носом зачинила двері службового купе.
— Курва мать, — прошипіла Аліса. — Курва ваша була мать! — на цей раз голосно сказала вона в бік зачинених дверей, за якими зі свистом хропів провідник-хам і де зникла хамка його напарниця. Вона підбігла до розкладу руху поїздів, але на стіні висів розклад із зовсім інакшим маршрутом, що часто буває на наших залізницях. Вона зайшла до купе — дядько знову був повернутий, але цього разу спиною до стіни, і дивився в темноту — десь під стіл. Видно, там знаходився новий об'єкт його уваги і набагато цікавіший, ніж те, що його оточувало. Аліса мала зі собою маленьку дамську сумочку, в якій носила речі як життєво-необхідні, так і цілковито непотрібні одночасно, так як і будь-яка подібна інша дівчина в іншій подібній сумочці. Вона відкрила її і висипала на стіл усе, що там було. Дядько, що лежав і дивився під стіл, якби був котом, то повів би вухом у бік звуку падаючих на столик предметів, але він не був котом і вухо залишилося на місці.
— Гроші вкрали? — запитав він з надією.
— Не забудь голову, як будеш виходити, — в'їдливо сказала Аліса і, згорнувши все назад, вийшла з купе. Поїзд зупинився — вона зіскочила на перон і побігла в напрямку станції, щоби купити квиток до кінцевого пункту. Перон був старий і неосвітлений. Калюжі стояли тут навіть тоді, коли декілька днів світило сонце, а в повітрі чувся специфічний запах залізничного гару, яким дихають тепловози. До будинку залишилося метрів сорок, Аліса побігла швидше. Вона з розбігу штовхнула важкі вхідні двері і очима знайшла касу. За вікном сидів персонаж, який у старих совкових фільмах обов'язково грав би бухгалтера. Крутенькі окуляри на носі, біла заяложена біля шиї сорочка і нарукавники, колись сірого, а тепер брудно-сірого кольору. Він глянув на неї з-над окулярів і з нецікавістю запитав:
— Що вам?
— Мені квиток до кінця — на цей поїзд, який стоїть на пероні. І, будь ласка, скорше. Він зараз відходить.
— Взагалі я не маю права давати квитки на поїзд, який вже стоїть. Це прохідний, і продаж закінчується за п'ять хвилин до прибуття. Але сьогодні переводять стрілку на годину назад, і я маю право це зробити. Вам який? Купе чи плацкарт?
— Всьо одно, тільки скоріше. — Аліса нервово перебирала ногами і руками.
— Прошу — купейний. З вас тридцять раз оббігти будинок вокзалу.
— Не поняла — куда бігти? — в істериці закричала Аліса. — Візьміть гроші, — вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.
— Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось продає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.
Це починало скидатися на вчорашній сон, який не давав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тумбочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси.
— Ні фіґа собі пчихнула, — мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчинка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.
— Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже вибив його — вам треба брати, бо будуть неприємності, — повернув її до життя касир-бухгалтер-садист. — За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.
І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула уваги — шкіра на обличчі касира змінювала колір. На початку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток — вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер — він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повільно рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.
Їх приїхало чоловік десять, що вказувало на факт поважного ставлення до дисципліни в їхньому місті. Аліса сиділа, прихилившись спиною до зачовганої стіни касового залу, і дивилася собі під ноги. В голові крутилася одна-єдина думка: як могла твереза людина вляпатися в таку жахливу історію? Вона усвідомлювала, що мало що тямить з усього того, що відбувається навколо, — і впадала дедалі в більшу паніку. Поліцейські були одягнені у форму, яка дуже нагадувала військову форму гітлерівської Німеччини, що надавало ситуації ще похмуріших відтінків. Усі розмовляли мовою, що нічим не відрізнялася від тієї, якою говорила Аліса.
— Ваші документи? — офіційно зажадав молодий поліцай і простягнув руку.
Аліса подивилася йому в очі і тихо спитала:
— Де я? Чи цей кошмар — таки правда?
— Якщо ви не будете виконувати моїх наказів, вас буде покарано. Документи! — вже з погрозою, тоном учня-трієчника, якому випадково поставили п'ятірку, і він боїться, щоб хтось цього не помітив і не виправив назад, гримнув молодий поліцейський.
Аліса простягла йому паспорт і зауважила, що колір його шкіри змінився на ніжно-рожевий, як у свинки, яких малюють на дитячих відкритках. Це був перший позитивний досвід за всю драму, розіграну на цій станції. Вона зробила висновок, що колір шкіри цих людей змінюється залежно від емоцій, які вони відчувають до співрозмовника.
«От би в нас так було! Я би вигнала Макса ще з рік тому — він не їв би моїх продуктів і мене, а я лишилася б на класній роботі». З дизайнерського бюро Алісу вигнали за запізнення, Макс захлопнув її вдома, а стрибати з третього поверху не входило в її найближчі плани. Подзвонивши йому на мобільний, вона почула те, що часто чуємо ми, коли дзвонимо до когось, украй потрібного: «Ваш абонент поза межами…»
Аліса простягла паспорт поліцейському, інтуїтивно збираючись почути від нього щось нове в своєму житті.
— Ви хуліганите. Ви не виконали прохання касира, тож будете покарані. П'ятдесят кругів навколо вокзалу.
Аліса вже мала поганий досвід допитуватися, не виконуючи їхніх тупих завдань, і вирішила зробити це після того, як оббіжить вокзал п'ятдесят разів. Ні за що на світі ще годину тому вона б не повірила в те, що бігатиме, як придурочна, навколо якоїсь засраної станції о першій годині ночі. Але треба було з чогось починати з'ясовувати ситуацію, в якій вона опинилася, і вона побігла. Станція була не дуже велика, але п'ятдесят кругів становило добрих десять кілометрів! Поліцаї стали навколо вокзальчика так, щоб контролювати кожен метр її шляху. Вона не мала жодного шансу втекти в корчі і десь сховатися. Двоє з поліцаїв дивилися на неї з жалем, і колір обличчя в них був, як у тої свинки, про яку я згадував. А решта мужчин мала лиця кольору надувного синього крісла, яке Аліса купила для комфортного читання вечорами. Кріслолиці вочевидь не були в захваті від того, що їм довелося пертися на вокзал через якісь копійчані розборки посеред ночі, що явно не дасть їм бонусу у просуванні вверх службовими щаблями. До тридцятого кола вона ще рахувала і намагалася присвистувати в ритм, щоб не здуріти, обдумуючи всю дебільність випадку, а потім тільки один з поліцаїв ліниво, але з ледь помітним співчуттям ставив хрестики на аркушику, щоби не збитися з рахунку. Аліса бігала майже годину. Під кінець це пересування її тіла важко було назвати бігом. На думку наверталися різні фільми про машину часу, може, вона потрапила в якусь чорну діру і її перенесло на сорок років тому назад. Вона відмахнулася від таких сайєнс-фікшн роздумів, доплела останнє коло до кінця і знесилено сіла додолу. Поліцейський зіжмакав папірець і викинув його в урну. Потім підійшов до Аліси і з розумінням сказав:
— Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся що по чому — наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не платить. І тому була видумана система платити за послуги своїми діями. Когось це забавляє, когось бісить — але порядок є порядок. І нікого не обходить — подобається це тобі, чи нє.
– Ігор! — Поліцая, котрий уводив Алісу в курс справи, окликнули ті, що були біля машини. — Поїхали. Спати хочеться.
— За три хвилини їзди звідсіль є готель — поїдь виспися, а то ще кудись вляпаєшся, — порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.
Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до станції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче-зелена, що вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК — у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті-решт — що ж там у кінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фініш знати хочеться. Боячись стати на перепоні зеленомордого касира — дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п'ятдесят разів. Метрів сто лівіше під великим, розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.
«Напевно, таксі, — подумала вона. — Якщо ні — головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».
Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що, здавалося, кадик от-от прорве шкіру на шиї.
— Ей! — окликнула його Аліса.— Е-ей! Ви вільні, можете їхати кудись?
Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб'ячими очима-бульками, сказав:
— Кудись можу. А куда треба?
— Готель тут є?
– Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?
— Атож. Ви такий самий, як і всі тут?
— Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди попадають. — Таксист утопив прикурювач і запропонував папіроску: — Будеш?
— А за неї треба платити?
— Нє, тільки за проїзд. — Він підрулив до шлагбаума, який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно Аліси кнопкою на панелі і сказав: — І звідкіль слово таке — «платити»? Зразу видно: свіжина а-атстойная.
За її вікном на підставці, що виступала з будки охоронця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.
– їж, — почула вона голос парковщика, який тупо дибився до неї з будки.
Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з'їла. «Хрін, бляха!» — подумала про себе. За парковку треба було з'їсти хрін!
— Ше їж! — знову дибився парковщик. — Дві години простою — дві ложки, повні з чубком.
«Сам ти чубок, собака», — про себе сказала Аліса і заштовхнула в рот огидну холодну масу.
— Взагалі-то за паркінг я плачу, — мовив нарешті таксист, коли шлагбаум відкрився, — але ти мене випередила. Дякую. Бери, кури.
їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.
«Ну западло, — подумала вона. — Треба ж було до цього всього, що сталося, ще й хрону нахаватись».
Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених закамарках її голови:
«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини — позитивну, яка набагато менша, і — відповідно — негативну, якої — до фіга. Позитивне — це те, що вона потрапила в мегадивне місце — і буде що згадати і розказати; друге — є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити взамін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне — все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.
А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пуританством — мені хана!» — подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.
— Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? — спитала вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по вулиці.
— Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай — то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, — сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіономія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накрапати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.
— Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.
— Що вам це дасть? — спитала знервована враз дівчина, але, згадавши попередні пригоди, додала: — Я, звичайно, не маю нічого проти — просто цікаво. Просто! — вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гримасоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.
— Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це дивитись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!
— Щасливо, придурку, — крізь зуби процідила Аліса і в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через самісіньку середину величезної, як Аральське море, калюжі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.
— Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчинці? — спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.
— Вам одномісну чи дво-? — спитав адміністратор.
— Мені хоть би і пів-. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?
— Ви надовго до нас? — беземоційно задав нове запитання молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвівся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.
— Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.
— Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибратися — то мало кому це вдалося до цього часу. Так що настроюйтеся на гірше, чи краще — я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. — І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розігрався напад дизентерії й Боткіна одночасно.
— Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися? — сказала вона собі, а йому повторила питання: — Так що з мене, наразі я буду до завтра, а далі — подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.
— Ви будете мити підлогу, — видушив, трохи подумавши, дамсько-сракий і, поколупавшись у носі, додав: — у туалеті. Завтра рано і після обіду.
— А можна, тільки зранку? — спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.
— Можна, — відповів консьєрж, подаючи їй ключ, — але голою, і я буду дивитися.
— Тоді перший варіант, — забираючи ключі, прийняла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.
— Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зранку. — ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах-норах маленького старомодного готелю. На її щастя, бо, якби знала той предмет з ночі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.
Аліса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кутику ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні — хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо — чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не любила фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його назад — на екрані не було жодної поділки. Не було кого кликати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побігла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близько. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й "иі і росилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї "і то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:
— Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи ти справді ще не зрозуміла — де ти?
— Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю — я стану така, як ви всі тут.
— Ти вже така, — сказав консьєрж і підсунув їй телефон. — На, дзвони.
Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Mapro. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».
— Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, — він витягнув з шухляди фотокартку, на якій був зображений красень з атлетичною фігурою, що стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.
— Н-н-ну, кажи щось, бо здурію, — відчувши, як темніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.
— Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього світу — воно є на шляху одного-єдиного поїзда, який проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стрілки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом. Заправляють у нашому місті-концтаборі троє потомків людей, які це все вигадали. їхні предки служили в органах за Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедикаментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовувалися як німцями, так і нашими в таборах під час війни.
Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного стану, — прояв після їх приймання. (В цю мить його лице засвітилося гнило-зеленим кольором десь ізсередини). Вони є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в кров виділяється особливий гормон, який нерозривно пов'язаний із бажанням скоїти злочин, — вона починає видавати в повітря специфічний запах, і його тут же ізолюють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і все решта присилається звідтам, — він махнув кудись убік, що мало означати: з нормального світу, — хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того — підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з нашими босами, часом приїжджають сюди поприколюватися. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атомної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково — практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах — там, — він знову кивнув кудись убік, — так що нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі почне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше — вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакалки чи присідалки — вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше — що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології — на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав — тут світочі генної інженерії, які придумали прикол — платити не грошима, а принизливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі — жарти тут не проходять. Границя охороняється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина робить своє!
Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам'ятала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла — куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження — так, ніби вона не дорослішала — він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтями за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвінки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Mapro, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сволоч Макс — він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм джакузі, й багато-багато інших людей, які в уяві її виглядали більше, як довжелезна сороканіжка з головами різних людей, ніж як звичайні гуманоїди.
Я думаю, важко знайти на світі людину, яка б, потрапивши в подібні передряги, могла спокійно заснути. Аліса була настільки вимученою фізично, що її свідомість просто виключилася, як телевізор у мить, коли в домі пропадає світло. І ця ж її свідомість неохоче включилася, коли в двері її кімнати постукали. Інтуїція підказала, що стукали: вже довго. Поки звук нарешті переборов остатки сну, Аліса прокрутила в уяві весь учорашній день, і смак гіркоти відчувся в роті. Може, то і була перша признака дії певних хімічних речовин, котрі були тут усюди, вірячи розповіді її нічного гіда. Вона підвелася на ноги і — мало не впала. Дурнуватий крос навколо вокзалу дав себе знати. Молочна кислота розійшлася по непідготовлених до таких фізичних навантажень м'язах і спричиняла біль при найменшому русі найменшого суглоба. З гримасою, проти якої не встояв би навіть Джим Керрі, вона відчинила двері і нахабно поглянула на консьєржа, який стояв разом із жінкою років тридцяти й пошепки з нею обсмоктував якусь пікантну історію, відому тільки їм двом.
— Котра година? — спитала Аліса. — У ваші обов'язки входить не давати клієнтам виспатися?
— Дванайцята — і в тому вся справа. В цілому світі — це розрахунковий час у готелях. Прошу винести свої речі і розплатитися.
Жінка, яка стояла разом з ним, з цікавістю розглядувала Алісу, колір її обличчя був знову ж, як у свинки, про яку вже не раз згадувалося. Вона була вбрана в досить модні шмати, з чого можна було зробити висновок, що система доставки товарів була тут налагоджена як має бути.
— Речі можеш знести униз і залишити біля стійки. А сама підходь на робоче місце, в кінці коридору наліво, а далі по запаху, — миролюбно сказала вона і додала: — Я чергую тут удень, знайомитися ми не будем.
На швидку руку Аліса сполоснула обличчя, закинула в сумочку всі предмети, які були з неї напередодні витягнуті, захлопнула двері й пішла до туалетів, бо всі її речі поміщалися в двох долонях.
Там її вже чекав хлопець з дівочим задом і жінка з задом нічого собі. Вони вказали їй на відро, розказати об'єм робіт і, особливо смакуючи дітище своєї хворої фантазії, довели до її відома, що підлогу в туалеті потрібно вимити ВЛАСНИМ ВОЛОССЯМ. Алісу, здавалося, важко було чимось здивувати, але такий винахід привів її внутрішній стан майже до передінфарктного. їй навіть здалося, що власне лице посиніло і зараз трісне від противної фарби, яка бурлить під шкірою. Пам'ятаючи недобрий досвід сперечання з місцевими недоробками, вона стала навколішки, запхала голову у відро з водою і почала совати нею мокрою по брудній, з пару добрих днів не митій, підлозі загального туалету, в який досить частенько забігали люди просто з вулиці, у свою чергу також не здогадуючись, що — м загрожує взамін за користування унітазом. Аліса набирала повітря в легені, запихала голову у відро з водою, яка покривалася жирними, брудними плямами, і ялозила волоссям по підлозі, а консьєрж стояв із своєю знайомою й підливав у відро пінистий миючий засіб, який виїдав Алісі очі і заважав дихати. Все лице було вкрите чорною піною, 1 бульки зривалися з того місця, де по ідеї мав бути рот, лсііли вниз і тріскали, перетворюючись на сотні мікроскопічних бризок — подібно до того, як тріскало майбутнє ні в чому не повинної дівчини, котра попала в тарапати і, Можливо, ніколи із них не вибереться.
Очі пекли вогнем, вода позатікала у всі можливі і неможливі місця на тілі, коли тишу розрізав голос адміністратора:
— Досить бруд розтирати — можеш валити на фіг. Якщо маєш охоту ночувати сьогодні, дай знати зараз — місць може не бути. Мають люди приїхати.
Менш над усе Аліса хотіла продовжувати розмову з цими ненормальними, зіпсутими, як учорашній борщ, людьми. Вона підвелася з колін, не повертаючи голови пішла, стримуючи себе, щоб не розридатися у них на очах.
— Суки, суки… які ви всі суки! — тихенько кляла собі під ніс Аліса, виходячи на вулицю, де на неї чекали нові пригоди, які аж ніяк не давали нудьгувати в місті, де не ходять гроші.
Був полудень. По вулиці ходили з вигляду абсолютно нормальні люди, в абсолютно нормальних, земних справах. Такі ж нормальні будинки замикали над собою небо в квадрати, як і будинки в її рідному місті, не давали забути, що небо тримається тільки і виключно на їхніх бетонних стінах. Варто тільки підняти голову догори і хмари, які пливуть над тобою, створюють ілюзію, що будинок падає просто на тебе, і ти відскакуєш. Так пару разів поспіль, аж поки не звикнеш до обману. До речі, людина має здатність звикати абсолютно до всього — це, напевно, найпотужніший винахід природи — призвичаюватися до будь-яких умов існування. Цікаво, чи внаслідок парникового ефекту людина змогла б адаптуватися до температури кипіння? Я думаю, що могла б, зважаючи на випадки, в яких виживали альпіністи, ув'язнені під лавинами, або шахтарі під завалами в лавах, де температура сягала 80 градусів. Аліса мусила звикати до умов неприродних у плані психологічному, а не фізичному, що ускладнювало завдання. їй здавалося, що на місце її голови прикрутили якусь іншу, від не зовсім здорової людини, і вона приречена сприймати світ через призму чужої шизофренії. Хоча яка різниця, чия та шизофренія — своя чи чужа? Головне, що в житті настали зміни, і невідомо, як з ними боротися. Яку фільмі «Ігри розуму» з Расселом Кроу.
Шкода, що поруч немає Рассела Кроу. Все було б легше. Як би хотілося побачити зараз на екрані заставку: студія «Dreamworks» представляє новий фантастичний фільм «Аліса в країні чудес-2», режисер Стівен Спілберг і так далі. Замість заставки на екрані перед Алісою виріс старий зачуханий будинок із надписом «Бістро». Шлунок посилав свої сигнали вже тривалий час, але мозок був зайнятий перемоткою відео-матеріалів для ілюстрації всього пережитого за останній час і не звертав на нього уваги.
— Добрий день, — змученим голосом привіталася дівчина й підійшла до каси, за якою сиділа огрядна жіночка років тридцяти п'яти і виконувала в цій забігайлівці абсолютно всі ролі — від повара — касира — офіціанта аж до директора.
— Хто тобі сказав, — нуднувато позіхнула вона, — що він добрий?
— Принаймні так би хотілося, — спробувала посміхнутися Аліса і запитала: — Є щось поїсти і… яка плата? Давайте з'ясуємо відразу.
— Так нецікаво — відразу. Давай — поїж, а там придумаєм.
— Я так не граю. Подивіться на мій вигляд. Мені вже вистачить приколів вашого містечка. Давайте торгуватися.
— Давай, — позіхнула у відповідь касирша-повариха-директорша. — Що будеш?
— А що є?
— Борщик зелений, пельмені в сметані, салатик, компот…
— Tina — всьо?
— Чого — тіпа? Всьо, ясно? Мало?
— Якщо я замовлю все — що з мене?
— Майже ніц. Сходиш в одне місце — принесеш дещо.
— Точніше можна?
— Можна, але пропадає зміст тої гри.
— Тоді я пошукаю інакшу забігайлівку…
— Чекай, бистра ти наша, за рогом є магазин, принесеш продукти — все просто.
— За який х… я їх там куплю?
— Я тобі всьо розкажу, сідай їж — проблем не буде.
— Я йду в інакше місце, дякую за інтриги. — Аліса витерла салфеткою, що лежала на столі, остатки бруду від ранішнього прибирання на руці, розвернулася й пішла до виходу.
— Стій, дитино, а хто тобі сказав, що в нас салфетки безплатні? — з посмішкою Франкенштайна видала тьотя Стефа — так звати господиню бістро. — Сідай їж, вважай, що ми домовилися. За салфетки трохи накину, — сказала вона і зникла в чорній дірі дверей, що вели на кухню. За хвилину з віконця почувся її голос, який змусив Алісу, що оторопіло стояла на місці, повернутися в її бік.
— Бери борщик, пельмені пізніше будуть.
— Як би я тебе задусила, — тихенько сказала Аліса, а голосніше додала: — Дякую, смачно пахне.
Дівчина взяла піднос, сіла в куточку за стіл і жадібно почата їсти нехитре їдження, що нагадувало пісне меню шкільної столовки, з якого персонал ретельно вибирав усе найкраще і відносив додому, переймаючись вечорами перед телевізором проблемами дитячого авітамінозу. Проте, борщик зайшов, як діти в школу, навіть хотілося добавки, але, знаючи правила гри, не хотілося додати противнику бонусів. Салат з пельменями був супер, зважаючи на те, що Аліса не їла тіста роками. Зараз резинові друцьки, наповнені сумнівним фаршем, буквально танули в роті, як райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії на ліпше. Запивши цей букет компотом із сушених груш, які сохли мінімум років сім, Аліса підвелася і несподівано для себе випустила в ефір відрижку, яка навіки прославила б будь-кого з піратів у Карибському басейні.
— Сорі, вирвалося.
— Значить, зайшло нормально. Може, коньячку — за мій рахунок?
— А таке тут буває?
— Чого нє? На, — і продавщиця накапала, ніби краплі для носа, в мензурку грам тридцять коричневої рідини.
— Розвод? — спитала Аліса.
— Сама ти — розвод. Кон — чистяк. Пий, бо передумаю і сама бахну. Нема мені що робити — буду різним бомжам каніну розливати.
Аліса взяла в руки стопку і перехилила в рот. Приємне тепло розійшлося по тканинах слизової. Смакові рецептори задубіли від несподіваного чуда, і в голову моментально вдарило відчуття, яке називають «море — по коліна».
«Спасає, — майнуло в голові Аліси. — Якщо буде зовсім тяжко — зіп'юся нафіґ. І вмру. До дупи, так кайфово нарешті стало. Ліпше вмерти в кайфі, ніж жити хреново».
— Давай сітку, я в магазин піду — що там тобі взяти?
Жіночка із подивом глянула на обурівшу вмить Алісу, простягнула їй два кульки і сказала:
— Там знають, що треба — тобі тільки сходити.
— Слабо вірю, але наразі мені по фігу. Куди йти?
За рогом будинку, в якому було «Бістро», йшла вузенька вуличка, яку не ремонтували цілу вічність і ще трохи. Величезні ями переорювали асфальт і були єдиними свідками всього, що відбувалося у цій нудній місцині. Вони одні знати все про цей район. І нікому не збиратися відкривати цих таємниць. Аліса обходила ямеги боком, ніби боялася, вступивши в одну з них, упасти аж на дно самої Землі. Не маючи поняття насправді, де воно знаходиться, це дно. Чи в центрі, чи, може, десь під протилежним боком землі — під Аргентиною або Чилі. З вікна будинку грала якась до болю знайома музика. Вона чула її буквально недавно. Це був явно актуальний радіохіт на Великій землі, як тепер можна було називати те місце, звідки вона потрапила в цей бедлам. «Чом я не пташка, чом не літаю?» — згадала школу Аліса, і в уяві блиснув сон з дитячих років, у якому вона літала із синичками над своєю вулицею, спостерігаючи знайомі місця зверху. Замість крил вона відштовхувалася від повітря полами свого шкільного піджачка, стискаючи їх у руках. Пісня з радіо грузила Алісу вдома нереально — вона, як надоїдлива муха, була з тобою завжди і всюди. То була якась расєйская діскатня. Раз якось через неї була смертельна сварка з таксистом, який не хотів змінити радіоканал, і Аліса мусила вийти з машини. Але зараз — ще й після коньячку — то було, як олива на груди, як бальзам на вимучену душу. Вона задерла голову вверх і поглянула на вікно, звідки було чути музику. Штори, що їх теліпало вітром, то з'являлися, то зникали з темної діри квартири, і крім музики звідти чувся веселий гамір явно нетверезої компанії. Раптом там, де буяли на вітрі штори, висунулася чиясь голова і, голосно матюкнувшись, сховалася назад, а після — вилетіла пластикова фляжка з-під кока-коли і впала прямо під ноги Алісі. Голова з'явилася знов. Вона належала молодому хлопцеві, років двадцяти шести. Він уважно роздивлявся дівчину, і було помітно, що не був радий зустрічі з нею. Аліса також дивилася на нього. Ці декілька секунд здалися їм обом годиною, але то було всього декілька секунд. Аліса підсвідомо взялася за голову і сказала:
— Попав, красунчику? Чим заплатиш?
Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і заважав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі:
— Штраф передбачений, я так розумію? Злізай униз і поговорим. — Аліса тішилася своїй надшвидкій реакції на те, що відбулося. В голові миттєво малювався план помсти, але без чіткої схеми перебігу.
Голова повисіла ще якийсь дуже короткий відрізок часу, потім кивнула і зникла. Грала вже зовсім інша пісня, так само з розряду надоїдливих синіх мух, які прагнуть відкласти свої яйця саме в те місце, де знаходиться ваш бутерброд. Поки Аліса намагалася вирішити, СПРАЦЮЄ її ОБМАН ЧИ НІ, за дверима почулися кроки і вони відчинилися, розмашисто гримнувшись об стіну будинку. Хлопець дивився на неї очима, в яких можна було прочитати хіба що літраж випитого. Жодної тверезої думки на цих запітнілих моніторах не проскакувало.
— Ти свіжа? — замість вибачення спитався він.
— А ти — давно вже не свіжий, — парирувала вона. Було страшно нападати першій, розуміючи, що тим самим програєш цінні пункти переваги.
— Чувіхо, не ламай собі голову. Я — тут в законі. Мій старий працює в мерії, так що не шукай собі на голову менінгіт. Йди куда йшла. А хочеш — у плані пардона — піднімайся до нас. В кента день народження. Бахнем по чуть-чуть, може, пихнем?
Заманухи на тему днів народження в кента — не найоригінальніший спосіб запросити інтелігентну дівчину в невідому квартиру. Тому — це не спрацювало. Але історія про старого в мерії явно сподобалася Алісі, і вона почала наступ.
— Ну-ну, не так скоро, стосовно кента — я в курсі, він народжується що пару днів, а твій старий, я можу йому так всьо розказати, шо, думаю, відмазати тебе буде непросто.
— Ти, дура, думаєш, що говориш? У мене мінімум десять свідків, що ти сама себе бутилкою по голові заїхала. А в тебе — хіба твоя хвора фантазія.
В Аліси щоразу менше захоплення викликала перспектива проводити переговори з сином місцевого бугра, хоча ^середини її з'їдала невимовна охота відкусити йому голову разом із хапливим виразом обличчя, який не сходив з неї упродовж всієї розмови. Намагаючись не видати свого безсилля, вона сказала:
— А давай так, ти ж крутий чувак, нє? Просто так образити — вже не круто, правильно? Зараз усюди в моді джеймсбонди. Я тебе не пресую, а просто прошу мені помогти. О'кей? Мені тут тяжко реально і не скажу, що я в захопленні. Я не маю нікого, кому можна навіть в жилетку сплакнути. Поможеш?
Останні її слова прозвучали з такими нотками, шо, почувши їх ненароком, генерал Геббельс подав би у відставку й почав би займатися спонсоруванням будинків для покинутих дітей. Син бугра дивився на. Аіісу, і в нього підсвідомо відкрився рот. На язику, який дебільно здибився в темній дзюрі отвору, назбиралися маленькі бульки, ¦ які погойдувалися при його диханні і готові були або залетіти всередину, або вирватися надвір і впасти на брудну вулицю. Він не чекав такого швидкого переходу і був настроєний якщо не воювати, то послати цю нелогічну дівчинку, яка задумала руками зупинити товарняк з вугіллям.
— А наверх зайдеш?
— Зайду, тільки давай без цирків, бо вискочу з вікна, а перед тим ще встигну рожу розцарапати.
— Та ну, прекращай, мала, — вже довірливо додав він. — Я — Лєший. А ти?
— Я — Аліса…
— Та, що в странє чюдєс, чи шо?
— Чи шо.
— Оба, вапшє прікол, да? — розслабившись, Лєший перейшов на мову, якою він найбільш комфортно видавав перебіг своїх думок. Вони поволі зникли у дверях під'їзду й пішли сходами наверх.
Квартира нагадувала собою склад продовольчого супермаркету. В коридорі стояло безліч різноманітних ящиків з фляшками, банками, пачками й іншим крамом. Повітря тут не було — то був запах ТАРИ, який віщував гроші. З ним крамом можна було спокійно пережити війну. Посеред кімнати було розчищено місце для поляни. Посеред неї просто на підлозі на ящиках кока-коли і розташувалася гоп-компанія в складі двох довго-, але далеко не рівно-ногих кобил з таким же прикусом і, відповідно, чотирьох молодих кобелів, одного з яких кликали Фріц. Саме Фріц піднявся на ноги і, глянувши вбік тих, що зайшли, сказав:
— Прийшов час, коли мій апарат сам запрацює. Ви свабодни, катята, — глипнув він на кобил і самозадоволено розплився у либі, виставляючи напоказ усі свої гнилі зуби.
— Закрий будку, Фріц — у нас правільні гості, поняв, на"? Карочє — чєлавєка завут Аліса. Хто рипнеться — я табло паламаю.
— Аліса — це я, — відрекомендувалася дівчина й подумки розпрощалася із своєю цнотою. В таку компанію вона попала вперше.
Всі зацікавлено розглядали її, причому кожен звертав увагу на те, що цікавило особисто його. Дві кобили — констатували факт чудової фігури Аліси і між собою перешіптувалися про те, як лєво лежать на ній джинси. Йог — так звали ще одного компана — прилип очима до грудей, схованих за легким светриком, і весь збуджений, як посеред мінного поля, уявляв собі їх без светрика. Аліса звернула увагу, що з-поміж усіх тільки один змінював колір обличчя, а всі решта були, як натуральні. Його кликали Кампазітар — він скромно сидів, спершись спиною на холодильник «Мінськ» з ручкою дверцят, як у старих ЛАЗах, і жував сємки, плюючи лушпайки собі у руку.
Лєший узяв сигарету і знаком запросив Алісу присісти за імітований стіл.
— Ну розказуй — хто ти і звідки?
— Тупо звучить, але я вчора попала в цей дурдом і не знаю, як звідси вибратися.
— Канчай прикалувати — тут всьо під присмотром. Люди нармальна всьо пастроїли — не для того, щоби хтота звідси дризнув. Чим занімалася там?
— Я в дизайні працювала. — Алісі стало себе шкода,і неприємний пластиліновий клубок підкотився до горла. Хотілося ревіти.
— Я тоже в дизайні работаю, в натурі. — озвався Фріц і показав хитромудрий знак: коли один палець засовуєш і висовуєш в дірку кулака іншої руки. Всі заржали, а кобили аж писнули в екстазі.
Йог підвівся зі свого ящика й подав Алісі руку:
— Я — Йог, так, па пріколу Йог, не так в натурі.
— Аліса, — майже без звуку мовила вона й потиснула його шершаву кувалду. Кампазітар змінився в кольорі на бліду поганку, яку найчастіше зустрічаєш біля сільських виходків, і привітався:
— Кампазітар, а так в житті — Чайковський Олег.
— Дуже приємно. — відповіла Аліса. — Ти граєш на чомусь? — спитала вона з надією, що краплина інтелігенції в цій людині спроможна буде врятувати її становище.
— Я іграю на нервах і палавих органах, — знову обізвався Фріц і дістав у вухо пачкою з мюзлями.
— Хватить! Закалупав уже, пєтух. вип'єш щось. мала? — знову вступився п'яний, але вміняємий Лєший.
За нормальних обставин від таких слів Алісу б вирвало, але зараз вона, опустивши голову, кивнула зі згодою. — Можна шампанське?
— Звіняй, малииіка, сьодня бухаєм водку, — ніби винувато відповів Лєший і налив у пластиковий стаканчик третину «На бруньках». Усі присутні в кімнаті пильно вдивлялися в лице новоприбулої дівчини. В їх очах неможливо було прочитати хоч якусь конкретну думку. Одні домисли, які заважали думати. Аліса взяла стаканчик і випила.
— О-о-о-о, ніштяк. Наша тьолка. — гикнув Фріп і залпом сховав у себе в пащеці таку ж кількість горілки, яку налили Алісі. Одна з кобил, випивши і розливши по бороді достатню для затоплення сусідів кількість вогняної води, осмілівши, сказала:
— Чуєш. а ти в рот береш при всіх?
Алісі хотілося, щоб це був сон і нічого такого вона не чула. Це цитата з дурного аматорського порнофільму. Аліса, не підводячи очей, констатувала факт, то настала мить якої найбільше боялася Треба щось сказати, коротко і ясно, щоб рагульня зрозуміла за один раз Не більше і 1.1 більше часу не ліпи. Жодна фраза, якими закінчуються подібні ситуації в годлівудських фільмах, не спадала на думку І Аліса сказала:
— Для того тут є ти, собако.
Кобила звикла до таких речей із уст мужчин, але щоб якась курва могла собі таке дозволити — де там.! Вона перехилилася через імітований стіл, падаючи на нього всією своєю кобилячою масою, намагаючись ухопити АЛІСУ за волосся. Пластикова посудина під таким натиском була розчавлена, разом з недоїдками і недопитками, які бризнули в різні боки з-під живота і цицьок нападниці.. Аліса похитнулася назад і втратила рівновагу. Вдаряючись гауіаликом об стіну, вона відчула, як із очей посипались дрібнесенькі яскраві горошинки і, стукаючись об підлогу, підскакували и зникали, як ртуть, у найнейуювірнішпй спосіб у закутках і щілинках. Колєжанка нападаючої кобилиці, ще страшніша своїми формами, оторопіло дивилася на все вилупленими баньками. її реакція була заторможена. як у слона, якому під час сну дати кувалдою по голові. Вона кричала:
— Задушу уродку! — і не рухалася з місця.
На той час перша кобиліна, яку прозивали Криса, якось підняла свої тєлєса без допомоги танкового домкрата і. не звертаючи уваги на звисаючі з неї макарони, переступила через стіляшик у напрямку Аліси, яка обхопила голову руками. Аліса з УСІЄЇ СИЛИ вигнула тіло і копнула її ногою в пах. На мужиків це діє зазвичай сильніше, але за відсутності яєць — цей удар не спричинив нокауту. Криса скрикнула від болю, але так смішно і пискляво, нехарактерно для динозавра такого об'єму, що Фріц аж заржав. А проте підвівся теж, щоби без нього не дай Бог не пройшла така цікава імпреза. Криса впала на Алісу й почала тягати її за волосся. Вона осідлала її зверху, і та не мала можливості вислизнути з-під туші. Ззаду заважала стіна, а друга стіна живої маси пригвоздила її до підлоги. Обличчя Аліси було якраз десь поміж цицьок Криси, і в який бік не пробувала вона повернути голову, їй не вдавалося звільнитися навіть на сантиметр. Але ось Криса сама собі зробила несподіваний фокус — вона підняла за волосся Алісину голову, повернула її в такий спосіб, що її ніс опинився просто перед зубами противниці, так ніби автомобіль, шо, виїхавши з тунелю, вперся бампером у ворота, які перекривали виїзд. Ворота повільно відчинилися, і Крисин шнобель почав тріскати розчавленими вуграми, прищиками і різноманітними утвореннями, які вкривали його і всю решту площі цього китоподібного створіння. Руки конвульсивно шарпнулися і відпустили Алісину голову. Вони вхопилися за те місце, де пару секунд тому був удвічі більший ніс, а тепер — огризок, з якого разом зі шмарками й козами капала брудна червона кров. Із-за спини поспішала друга корова, яка зі своїм заторможеним способом життя сприйняла ситуацію таким чином:
— Ах ти халєра какая!
У цю мить Криса повернулася до неї з виразом болю й непорозуміння, і та друга, переоцінивши побачене, крикнула:
— Ліцо пакусала, уб'ю!! — і скокнула Крисі на плечі. Дуже граціозно, як у матрьошки, змістився центр ваги Криси, вона подалася назад, а та друга з усього маху, зробивши в повітрі траєкторію мертвої петлі, головою заїхала в стіну. Причому — так званими м'якими частинами, бо такого удару кісткою стіна напевно б не витримала. Криса витягнула голову з-поміж її ніг, викручуючи її, як штопором корок з вина, який розбух у горловині і не хоче вилізати. І в останній момент, коли голова піддалася, вона перднула, як пес з анекдоту, що настрашив сам себе. Всі джентльмени, крім Фріца, з цікавістю спостерігали за сценкою імпровізованої вистави. Фріц уже стояв біля Алісиної юлови, яка була притиснута майже нерухомим тілом другої корови і гула по інерції від удару, як вулик. Взявши під пахви тушу викинутого на берег кита, Фріц сплюнув на підлогу і крикнув:
— Кампазітар, на', що сидиш? Бери за ноги, на', поможи, на'!
Кампазітар з огидою поміг віднести на два кроки тушу подружки і, кинувши її додолу, заходився витирати салфетками руки.
— Що треш, на', давай з тою щось рішати, — Фріц кивнув убік Аліси, яка стояла навколішках і терла задню частину голови.
— А що рішати, Фріц, ти що задумав? — уклинився в розмову Йог.
— Так. Всі на фіг звідси, бистро. Я розберуся сам. — У ролі головного тусовки Лєший виглядав поважно, і було видно, що йому це подобається.
— Чюєш, Лєший, заграв ти вже на' з цими пріколами. Може, я собі сам придумаю що робити? — Фріц явно був настроєний поборотися за свою свободу дій, і його не влаштовувала драма, яка закінчилася, не почавшись.
— Фріц, ноги в руки — і тебе нема тут, поняв? — Лєший зробив крок уперед і витягнув руку в напрямку дверей. Фріц рванув за його руку і вдарив головою в морду, одночасно засаджуючи йому коліном під дихало. Лєший, із закривавленим ротом, упав на коліна і дістав ще один потужній удар фляшкою по голові. Фріц набував бонусів у цій грі, і всі решта, крім Криси, яка мила свій огризок під краном, з острахом чекали розвитку подій. Недарма його назвали Фріцом — ще в дитинстві на Великій землі після школи він зловив котенятко і заживо спалив його в під'їзді у поштовій скриньці своєї сусідки, яка сварила на нього, що він цупить у неї кольорові журнали. Його клинило і дуже серйозно, так що всі присутні про це знали. Він попав у цю Зону випадково, вийшовши попісяти з поїзда зі страшного бодуна, і жив тут досить мажорно, позаяк йому дуже до вподоби були розклади цього бедламу. Фріц широко розставив ноги, видно, тренувався робити це перед дзеркалом зі старих фільмів про війну. Оглянув усіх страшними очима, опустив погляд на Лєшого, який не рухався у нього під ногами.
— Йог, йди по тачку, відвезем ту курву до мене на хату, а ви, карови, тут приберете. Алєг (так він звав кампазітара, коли від нього щось йому треба було), йди на кухню, я тобі щось скажу. — Вони вдвох зупинилися в темному коридорі, і Кампазітар різко повернувся і сказав:
— Ти шо, Фріц, та нам же капєц буде. Старий Лєшого мерію підніме, нас закопають нафіґ. Дзвони по лікаря, хай щось робить, мені страшно. Мені обіцяли, що витягнуть звідси. Фріц!
— Тільки не плач, на', Алєг, на'. Закумарили ті тьоли всі з соплями і ти туда же. Не бойся нікого. Ми його сховаєм, і тьолу припрячєм. А потім через пару днів шота придумаєм. У мене є виходи на медикаменти — може, накачаєм якоюта байдою, шоби забув на', хто він вопше. А потім старому підкинем, скажем — наївся сіньки, дурак, і накурився шмалю — хай розгрібає.
— А як старий аналізи зробить, або хтось здасть, що то ми намутили?
— А якщо нє? — Фріц заржав і потягнув Олега до кімнати. Аліса сиділа навкарачки, втупивши погляд у підлогу. Фізичні розбори не належали до дисциплін, якими вона могла б похвалитися. Вона чекала від долі, що буде далі за сценарієм.
Машина, якою керував Йог, була схожа на шкарлупу, черепаху, до якої причепили двигун внутрішнього згоряння. Всі його бебехи були наверху. Під машиною була прив'язана мильниця, куди скапувало мастило, яке гнало з мотора, раз на якийсь час Йог виливав його назад у сопло. Трясло неймовірно — жахливі дороги і амортизація сприяли тому, що Аліса була готова в будь-яку мить напіввідкрити секрет свого внутрішнього світу і розкидати його по всіх присутніх. Плюс тепла горілка, плюс удар в голову, плюс кавалки Крисиного носа, які позастрягали в зубах. Вони їхали з двадцять хвилин. Вулицями майже ніхто не ходив. Та і чого тут ходити, думала про себе Аліса, тут дихати страшно. Фріц сидів зліва від неї і курив, малюючи в своїй хворій уяві картини майбутнього ґвалту. Він задоволено дибився і висмикував у себе з носа волоски, голосно пчихаючи прямо на потилицю Кампазітара, який сидів спереду. Тьолок вони затишили у квартирі Лєшого, а сам він лежав зв'язаний у багажнику, ризикуючи віддати кінці від страшної вібрації, яка здатна була розігнати целюліт навіть бегемоту. Він ще не прийшов до тями і лежав спокійно, дивлячись у своїй уяві якусь дивну короткометражку про мурашок, які носять велетенські кусмани м'яса до себе на склад. Вони впираються ногами, вусиками, вигинають свої працьовиті тільця, щоб зробити хоча б ще один крок до пункту призначення. Потім йому буде шкода тієї дівчини, яка через нього вскочила у жахливу халепу з не менш жахливої халепи, до якої вона потрапила раніш. Але це буде потім, а зараз він майже спить, вдихаючи залишки кисню у багажнику машини, ніби акванавт під водою, точно знаючи, що за 19 секунд до кінця він випливе на поверхню. Покидькам завжди щастить, про себе думала Аліса. Він зупинить машину і витягне того з багажника за пару секунд до задухи. Якби я везла когось у багажнику — мене б спинила міліція і допитувала б доти, поки він би там задихнувся.
Машина різко зупинилася перед хатою, яких багато в українських селах — нічим не примітна, вибілена у фіолетовий колір, як і півсела навколо неї, бо таку, власне, фарбу можна було дістати у господарському магазині на виїзді з міста. Пса не було. За пса тут був сам Фріц. Він жив у цій хавірі, яку покинули після аварії атомної станції нещасні селяни; їх вивезли, як худобу, в одній білизні, не дозволяючи брати із собою нічого цінного, навіть золото і гроші. У кого знаходили, відбирали силоміць. Фріц любив шарити по покинутих пару років тому домівках у пошуках того, що люди ховали на чорний день. Він мав нюх на такі речі і знаходив їх досить часто.
— Йог, відкрий багажнік і дістань Лєшого, шоб не зіпрів. — Сам він витягнув Алісу за руку і сказав: — Ну, тут вже ніхто нам не помішає. Я люблю, щоб ніхто не мішав, а ти?
— Я тоже.
— На фіга ти покусала Крису? І так страшна була, а тепер вопще чаморна.
— Я кого хоч покусаю, поняв? Ти хоть не експериментуй, бо відкушу те, що ти найбільше в себе любиш.
— А я тобі зуби виб'ю, щоб ти не кусала, а сосата! Ясно? Йди до хати, Гадзілла, на'.
Він завів її в сіни, і штовхнув у плечі до темної кімнатки, в якій, судячи із запаху, не раз вже тримали в'язнів. Сперте повітря, здавалося, висіло на одному місці вже кілька років, і ніхто не мав права поворушити його спокій. У ньому, як у холодці, позависали куски страшних історій, свідком яких воно було, і через прозору оболонку ці історії можна було побачити. З такою фантазією, як у Аліси, можна було зійти з розуму, розглядаючи кавалки матерії, розкидані по підлозі, записки на стінах, зроблені явно не чорнилом. Одне слово, ще гірше, на що ніяк не могла розраховувати Аліса. Здавалося, це місто засмоктувало її, як у тягуче болото, з кожним днем все більше і глибше. Фріц зачинив двері й підійшов до двох колег.
— Власть мєняєцца, — сказав він убік Лєшого, тіло якого валялося посеред подвір'я, і, голосно відригнувши, повернувся до своїх компанів: — Я вобще-то надумав його коцнути, пацани. Менше воні буде, в натурі. Не охота з його старим у прятки іграти.
Кампазітар і Йог переглянулися, і по їхньому виду неозброєним оком було видно, що їм страшно. Страшно, як пасажирам літака компанії «АероХер», на дверях якої красується лозунг: «Літайте з нами — з нами херово!» І ти, ніби загіпнотизована миша, лізеш в той літак, знаючи, що хер ти куда на ньому долетиш. Вони дивилися один на одного пару секунд, і Бог свідок, що то були останні пару секунд їхньої Мадам Безтурботності. Даті лінії життя на їхніх долонях вказували на проблеми, закінчуючись могилоподібними яругами біля основи великого пальця.
Фріц був явно стурбований і вирішив випити смаги, прихованої в хаті з часів аварії на АЕС. Він казав, що та смага разом з радіацією вставляє так, що можна всратися тим, що тільки що випив — у незмінному вигляді. Вона, як напалм, випалювала все нутро, лишаючи за собою слід, як реактивний літак, і спокійно виходила назовні — готова ще раз до вжитку, ніби ніде й не була. Так казав Фріц — йому вірити не можна, хоча б через те, що він був хворий на всі свої невеликі мозги, площа яких вимірювалася двома коробками сірників, а решту об'єму макітри, що виконувала роль голови, займали речі, які його тато залишив у гаражі після ремонту свого довбаного мотоцикла «Ковровец». Може, тому від Фріца постійно смерділо чимось середнім між мазутом і гімном. Він поскакав на одній нозі до хати, ніби хотів таким чином поскладати всі брязкаючі частини своєї балди і рівномірно розмістити їх по поверхні. За пару секунд він повернувся з літровою бутльою шміру синюватого кольору, закритою капроновою кришкою. Відкривши, він дав понюхати Йогу, ніби щось дуже особисте, для вибраних людей. Йог з опаскою підніс своє табло до бутлі і відскочив, як ошпарений. Газ, який накопичився під кришечкою впродовж довгих років, був у стані порвати слона, не те що худорлявого і здохлого від природи Йога. Він упав на траву й почав корчитися від болю в носоглотці. Він стогнав і ойкав, а Фріц, відганяючи убивчі випари від поверхні, наблизив голову до банки і раптом поглянув убік Лєшого, який так і не очухався. Ступив до нього крок і опустився на коліна. Після чого підніс банку йому до носа. Кампазітар дико споглядав на це все і всередині своєї не зовсім зіпсутої душі був готовий зарядити копняка в голову Фріца, яка так просила заїхати в неї чим-небудь і сильніше. Але страх скував його рухи до такої міри, що не дай Бог захотів би він посцяти, довелося б когось просити витягнути із ширінки птаха і потримати до кінця процесу. Кампазітару вже ввижалися наслідки його нібито геройського вчинку — у нього на рєпі з'явилася дурнувата посмішка самозадоволення. На тому все геройство і скінчилося.
— Ей, хто ще буде? — крикнув Фріц голосом пса, якому в сраку запхали розжарений електрод, і то мало означати, що він запрошує когось випити ту гару, яку він щойно попробував сам. Ніхто з двох присутніх і майже відсутнього Лєшого не мали охоти заговорити таким вокалом. Фріц хлєбанув ще раз і подивився впритул на своїх співучасників поневолі.
— Шо, очко жимає? Пройде — розтянеться і привикне. Я думаю, що треба, бля, Лєшого вивезти на'. Грузіть в багажнік, а я зара' прийду.
Фріц пішов у корчі, і його колеги вдвох подумали про те саме, що не дай Бог він почне сцяти, то загоряться корчі і згорить сам Фріц. Нічого, на жаль, не загорілося. Фріц виліз живий, і хлопці, не бажаючи мати з ним вияснень, взялися грузити Лєшого в багажник старого грата.
— Качумайте, пацани, — почувся хриплий голос, який виходив з груди м'яса, котру вони намагалися всунути в машину. Говорив явно Лєший. Кампазітар і Йог з очманілими фейсами переглянулися і нагадували двох німців, яким веліли розстріляти триста чоловік, але не дали патронів.
— Качумайте, уроди, ви ж зі мною жили, як люди, а з тим биком — вам же гайка буде.
— Тихше, Лєший, — заговорив, нарешті, Йог. — Тихше, від гріха подальше. Зара' Фріц прийде і почує.
— Та що ти сциш його так, дайте йому по балді і кранти. Я вам всьо забуду, в натурі, — намагався повернути хід подій Лєший.
Фріц якраз був на підході. Він тягнув за собою жмути якихось шнурків, дротів і шмат. Його змучена нещоденними подіями фантазія дала фатальні збої в системі, і він не мав особливого пояснення — на хрена він таскав із собою цей мотлох. Таскав і всьо.
— Лєший, вибач, але я тобі не вірю. Ми його зара' бацнем, а ти нас здаш, — невміло попробував торгуватися Кампазітар.
— Давай, поки не пізно, — благально подивився на нього Лєший і тут же заплющив очі, бо краєм ока побачив, що надходить Фріц. Лєший з радістю сам почав би всю розрубу, але мав дуже мало сили, і біль електричним струмом пронизав його тіло. Фріц підійшов, допоміг хлопцям закинути тіло в багажник і з усієї сили лупонув капотом Лєшого по голові, закриваючи тим самим кришку його тимчасової могили. Всі посідали у тачку, Фріц за руль, звичайно, як же може полоумний сидіти збоку — він має керувати. Машина, вибачте на слові, заперділа і, так би мовити, поїхала. Вони знали — куди їдуть, але ніхто не хотів про те говорити. Вони їхали на цвинтар похованої після аварії на атомній станції техніки. Рівень радіації був там такий високий, що, навіть проїжджаючи за кілометр від нього, ти прекрасно відчував, як твої яйця стають зовсім прозорими. Навколо цвинтаря була виставлена сяка-така охорона з трьох чоловік, які постійно грали в карти, бо інтерес до тої техніки в місті був меншим, ніж мінімальним. Час від часу до вагончика охорони підбігали кабани, які мутували за двадцять з гаком років після катастрофи й були здатні пробити вагончик наскрізь. Але чекали, що його жителі колись виростуть, і буде більше м'яса, щоб перекусити, і тому не чіпали синіх від алкоголю охоронців.
Машина з пацанами під'їхала до шлагбаума, Фріц пригальмував, вийшов і поскакав до вагончика. Там він переговорив з одним охоронцем, дав йому пару сигарет і банку тої синьої кислоти, а точніше, те, що в ній лишилося від його інвазії, чим викликав дикий ажіотаж серед вічних охоронців техномогил. Вони нюхнули спочатку по черзі, а потім всі разом.
— Ямаха! — така була найвища оцінка подарованого чуда. Вихопивши банку з рук Фріца, вони забігли в вагончик зі швидкістю поїзда «столичний експрес» і з не меншим прискоренням залили вміст у свої кишки, які нагадували собою посуду в хімлабораторії під час сумнівних експериментів, з супутніми запахами і звуками.
Фріц підійшов задоволений, сів за руль і поїхав углиб цвинтаря. Лєший у багажнику відчував неприємний металічний присмак у роті, а двоє в машині — такий самий присмак у задньому проході, бо щось їм підказувало, що та історія так просто для них не закінчиться. Фріц доїхав до самої середини міста мертвих машин. Круто розвернувшись, здіймаючи хмару смердючої пилюки, Фріц виліз зі свого тарантаса й пішов до багажника. Пацани сиділи в машині, боячись робити будь-які рухи. Вони були шоковані тим, що відбувалося. А зранку всього-навсього зібралися попити пивка і заграти чувіх.
— Йдіть сюда, придурки, що посідали, на'?
— Чуєш, Фріц, може, не треба? — пробував зупинити неминуче Йог, наморщивши лоба, ніби срака шарпея.
— Тримай за ноги^ а ти за дупу бери! — Фріц крехтів, як стара бетономішалка.
Вони втрьох витягли Лєшого з багажника і заволокли його в кабіну старого іржавого ЗІЛа, який років двадцять стояв під радіаційними дощами, і фон від нього був такий, як за кращих часів Хіросіми.
— Тут він по ідеї за пару днів крякне, — задоволено сказав Фріц і пшикнув йому прямо в лице ментовським балончиком. Йог і Кампазітор, знаючи, що той був у свідомості, аж наморщили носи, уявляючи, як би вони самі зійшли на гімно, випробувавши той кайф на собі. Фріц закурив, зачинив двері ЗІЛа і показав пальцем убік машини:
— Сідайте на', дамочки. Паєхалі рєзвіцца.
Машина здійняла ще одну хмару радіаційної пилюки, яка здатна була забрати життя мешканців усієї Молдавії і Хорватії разом взятих. Але троє пацанів залишилися жити, бо фріцівський «Москвич» їхав трохи скорше за ту хмару.
Аліса сиділа в кутку темної кімнати. Вона вже не відчувала запахів, які різали її свідомість протягом перших хвилин. Безнадійно і бездумно вона втупилася в якусь точку на підлозі, і єдине, про що вона в цю мить думала і що її дивувало, це — можливість чітко розрізняти предмети в цілковитій темряві. Страх перед тим, що її чекало в майбутньому, повністю відійшов на другий план. Вона сиділа і мріяла про те, чого бути не може. Так часом буває, що хочеться помріяти про ті речі, які до тебе не мають і не будуть мати жодного відношення. Наприклад, про свій реактивний літак, завод феросплавів, який дає сто лімонів прибутку на місяць, сітку власних готелів на Карибах чи, навпаки, — про секс із конем або із жирафою, стоячи на будівельній драбині, ну і різні подібні нісенітниці, про які думаєш лише тоді, коли про них думаєш. Аліса згадала всіх і все зі свого минулого, позаяк з думкою про свою смерть вона змирилася давно, а, кажуть, що перед смертю ти бачиш усі видатні події зі свого минулого життя, і вона з цікавістю передивилася купу слайдів і плівок, на яких були зафіксовані найяскравіші моменти, кожен з яких гідний екранізації. Боже милий, думала вона, як добре було вдома і як близько була біда. Ніколи не замислюєшся над тим, що на тебе чекає, завжди думаєш, що біди — тільки для чужих, а ти найфартовіша в районі людина. Сталося — пізно переживати. Раптом мозок підхопив цікаву, не обсмоктану до цього часу тему — чим вона буде займатися після смерті. Навіть словосполучення «ПІСЛЯ СМЕРТІ» не звучало вже так безвихідно і страшно, а щось на кшталт — «після уроків» або що я з'їм після сексу. Заняття були гідні уяви Аліси. Після смерті вона в першу чергу збиралася зробити ті речі, на які завжди бракувало часу за життя. Наприклад, сходити в сауну, в якій вона ніколи не була, але знайомі дівчата ходили туди часто і розказували, що до самої сауни діло доходило дуже рідко. Сходити в грьобане джакузі, до цього часу вона переконана, що джакузі було причиною переходу її хлопця з рук у руки. Зробити собі хімію!!! На який пенал мені хімія? І хімія тут же була викреслена з посмертного списку справ до виконання. А ще я хочу — уява почала бушувати — сходити нарешті у фітнес-центр і підкачати прес… хоча на фіга мені прес після смерті? Або навпаки — буду крута чувіха з пресом. Усі — без, а я з кубиками. Бляха, якась фігня в голову лізе. Ну що би я ще хотіла? Я би хотіла похавати те, на що ніколи не мала совісті віддати гроші: є така штука — з печінки гуски, котру тримають в ящику і кормлять виключно хімією, котра нарощує ту печінку до розмірів, на які спроможна розтягнутися шкіра бідолашної тварини. Цирозна гуска, карочє, а по-понтовому — ФУА ГРА. Придумають таку херь. Віа гра, фуа гра — один хрен хімія — силікон. Нічого природного. Фу, як в голову таке прийшло — схавати цирозну гуску, ще й після смерті. І так хреново буде, а тут ще фуа гру якусь до рота пхати.
І так бігли години. Дуже швидко. Як на такий спосіб коротання часу. Вона встала розім'яти ноги, підійшла до дверей і штовхнула їх рукою. Двері відхилилися! До чогось такого дівчина явно не була готова. За дверима простирався не менш смердючий коридор, в якому стояли банки зі столітнім варенням, яким можна було отруїти всіх засуджених на смерть на земній кулі, причому їхня смерть була б найсолодшою за всю історію планети. Ті відхилені двері не обіцяли нічого доброго. У щасливий збіг обставин не випадало сподіватися в даній ситуації. Аліса обережно, ніби боячись вимазатися пилюкою з тих дзбанів, пробралася до виходу. Другі двері так само були прочинені. Зліва від неї була кімната, в яку ледь-ледь пробивався скупий пучок світла через засрані мухами вікна. Не втримавшись від спокуси, яка з'їдає людину в будь-який момент її існування — чи то під час смертельної небезпеки, чи під час оргазму, якщо є якась діра — треба туди заглянути, — Аліса ступила всередину. Кімната являла собою квадратну коробку з нераціонально розставленими старими бомбетлями по периметру, їх було п'ять, з чого Аліса зробила висновок, що рівно стільки ж жило тут людей до Аварії. На стінах висіли фотки, як їх люблять вішати в селах — на одному аркуші під склом було наліплено до десяти різних епізодичних чорно-білих кавалків людської бідності і розпачу. Збіловані обличчя з чорними від роботи руками і з такими ж тяжкими посмішками, які аж ніяк не випромінювали радості. То були фотки людей, які вибиралися до міста пофоткатися три рази в житті — на паспорт, на весілля і на похорон. По спині дівчини пробіг мільйон мурашок в кирзових чоботах з підошвами, з яких стриміли цвяхи й боляче впивалися в шкіру. Це й повернуло її до свідомості. Вона підійшла до старого креденса і висунула шухляду, котра ніби примерзла. Купа різного мотлоху була всередині і всьому водночас можна було знайти цілком логічне застосування. Тут була гора бочонків з номерами з російського лото, які пам'ятали ще Леніна з броньовиком або й того гірше — хрестини Тутанхамона. Увесь той мотлох смердів так. ніби в шухляді крім нього здох слон із псоріазом і пролежав там з добрих сотню літ. Аліса перебирала чудернацькі непотрібні речі і дивом дивувалася: нащо вони були тим людям, які тут мешкали? Вона пригадала собі скрупульозний порядок у шафах і шухлядах своїх батьків, хоча в самої вдома здебільшого був бардак. Вона любила хаос в предметах і тому не могла так просто відмовитися від думки, що треба безпричинно покинути цю дивну кімнату. Раптом з вулиці прилетів, знайомий до колік у животі, відзвук машини. Він мобілізував сили і розум дівчини до такої міри, що вона могла б тактично виграти битву з німцями під Курськом. Тому, дивуючись сама собі, крадучись підійшла до вікна і, спостерігаючи кутовим зором за дорогою, що бігла від лісу аж до подвір'я, рилася в шухляді, ніби точно знала, що вона там має знайти. її пальці перебирали кожну дрібничку, і на екрані в мозку висвічувалася повна характеристика того чи того предмета, включно з датою, місцем і маркою заводу-виготовлювача. До руки попадалися ручки шарикові без стержнів, спиці в'язальні погнуті, клубок мохеру херового, наперсток, ключ на 17 з одного боку і на 13 — з другого. Пістолета тут не знайдеш, якби те село було в Карпатах — інша річ. Тут жили явно пацифісти.
Машина гуділа і перділа вже дуже близько. їй здавалося, що вона чує голос Фріца, який, перекрикуючи гул мотора, горланив пісню Сердючки. Вона відійшла задкуючи до стіни і, не спускаючи очей з закаканого вікна, шарила рукою в пошуках хоча б якої-небудь зброї. З величезною курявою пилюки ґрат в'їхав на подвір'я. З нього виліз Фріц і двоє очманілих попутників.
— Ей, сучара! Я йду! Не наклич на нас біду! — заскавулів Фріц, і цитата з Юрка Юрченка додала б йому за інших обставин хоч якогось інтелектуального присмаку. Але зараз то звучало, ніби пес випадково плямкнув губами і вимовив слово «МАМА».
Аліса стояла зразу за дверима, стискаючи в руках величезний серп, який намацала на стіні в сінях. Як глибоко б його закопав у землю Фріц, знаючи наперед про його останнє застосування.
— Ей, сука! Ку-ку, — зайшов він у сіни.
— Дорогу ми знаєм, трахацца любім, — розрубуючи йому бошку на дві половини, відповіла Аліса.
Колись, дивлячись по тєліку дурний фільм про маніяка, який різав усіх навколо бензиновою пилкою, вона не замислювався над тим, як то є — вбити людину. І більше того, як то є — розрубати комусь голову. Голова Фріца, а точніше — бетон, яким вона була залита, не належав до бетону найм'якіших марок, придатних до розрубування серпом, але… Хотіння проламати його макітру було в Аліси настільки сильним, що цементний розчин піддався і випустив назовні всьо, що було всередині. А всередині було, повірте, до фіга. Ніхто б і не подумав, що у такого дегенерата, як Фріц — стільки цінних речей в голові. Кров бризнула на стіни, але Фріц продовжував йти вперед. Він обернувся, щоб вияснити причину різкого болю в голові, і, обертаючись, зачепився рукояткою серпа, який з його баняком вже становив одне ціле, за відхилені двері до кімнати, з яких, власне, пару хвилин тому вишмигнула Аліса. Фріц спровокував тим самим ефект розрізування кавуна: коли шматок, який намагаються відрізати — завеликого розміру, ножем роблять рух убік, ніби відламуючи його від основної маси. 1 в цю мить — серп задів, нарешті, якусь життєво важливу річ у голові, і вона виключилася, як старий совдепівський торшер без надії включитися ще раз. Дуже тихо і мирно, на диво, він опустився на коліна і, смішно покрутивши головою, як роблять дітки (типу ай-яй-яй, як негарно!), розпластався долі, а з голови продовжували витікати і вилізати різноманітні запчастини і змазки, а також уся його непомірна дурь, яка назбиралася в ньому за останні 25 років. Аліса переступила тіло, стала над ним і нахилилася. Все-таки фільми підготовлюють людину до екстремальних умов. Навіть нудоти не було. Вона обшарила його кишені і знайшла ключ від машини у вигляді підточеної викрутки, а також те, що хотілося знайти найбільше — його маленький пістолет, начинений саморобними кулями, зробленими з обрізків маленьких цвяхів. Узявши його в руку, вона приставила його до голови Фріца і натиснула на спуск. Голову рознесло, як банку згущеного молока, яку забули у киплячій воді. І так само те, що не вилізло з неї через шпару, розлетілося і поприлипало до стін сіней.
— Фріц, нє! — почула вона крики ззовні.
— Ми трупи, трупи! — менш оптимістичний текст Кампазітара також долинув до неї.
Аліса підвелася на ноги, і в цю мить у коридор залетіло двоє перестрашених. хлопців, які, побачивши Алісу, всю в крові і з пістолетом у руці, а внизу розрубаного, як тюлень, Фріца, готові були здати аналізи за всю рідну школу разом з шефами з тернопільського заводу лампочок.
— Ти шо, твою мать? — дипломатично звернувся до Аліси Йог.
— А, так… нічо вобще-то — завалила одну собаку, а зараз хлопну ще двох, — спрямувавши дуло убік дуету, зауважила, що Кампазітар посірів на виду, але неприродно, якимось брудним відтінком. Йог, у свою чергу, був майже нормальний, але від нього несло гімняками, і вона дійшла висновку, що він обісрався. На його місці обісрався б кожен. І тому факт появи смороду на майданчику не викликав помітного ажіотажу. Всіх більше цікавило — як розіграється кульмінаційна сцена. Аліса не збиралася стріляти, але і не збиралася відпускати двох дуріків, які були реальними шматами. Не зробивши нічого — вони скоїли злочин, і залишити їх живими було би тупо. Аліса не хотіла крові, але розуміла прекрасно, що, подарувавши їм життя, вона матиме зайвий клопіт.
— Де Лєший? — запитала вона врешті-решт.
— Його Фріц, сука, на атстойнік відвіз. Там, де машини, — заскавулів Кампазітар і додав: — А ти прикольна чувіха — мені ще на хаті захавалася, я просто дуже Фріца сцу, тобто сцав.
— Не гинди, шмата, — відповіла Аліса. — Де той атстойнік?
— Я тебе проведу, тільки нічого мені не роби, — попросився Кампазітор, і дівчина натиснула на курок. Лице Кампазітара перетворилося в миску фаршу, його відкинуло до стіни, по якій він сповз униз, залишаючи червоне графіті на білому вапні побілки.
— А ти, кобелино, що скажеш? — повернула вона голову до Йога.
— А шо, є різниця?
— Є, знаєш, або здохнеш зараз, або подихаєш ще з годинку.
— На хрен він тобі? Через нього вся катавасія вийшла. Не будь Лєшого, ти би зара' спокійно відробляла в когось і мріяла про люлю. А так — тобі тут просто кранти, мала. Сюда приїдуть менти, винюхають всю кухню і засандалять тебе на фабрику мрій — іспитувати на тобі різні препарати.
— Поїхали по Лєшого, — наказала Аліса і показала пестіком убік машини.
— Він тобі не поможе, навіть якщо вихрапається і виживе. Ілюзії то всьо.
— Я тебе вб'ю рівно через хвилину, як ти покажеш мені, де Лєший.
— А якщо я не покажу? — роблено зашкірився Йог.
— То завалю зараз, мені захавалося бути в ролі Клінта Іствуда. — Вона підняла пістолет на рівень Йогових очей і почала тиснути на курок. Пару міліметрів руху спуска, котрі відділяють стан спокою до пострілу, палець проходить за якусь частку секунди. Для Йога та частка була занадто довга, щоби обдумати все і крикнути:
— Чекай секунду, Алісо, нафіґ!
— Я тобі дам НАФІҐ. Я тобі зараз дам НАФІГ. — Вона опустила пістолет і стрілила просто в коліно. Враховуючи, чим були напхані кулі — ногу порвало в багатьох місцях.
— А-а-ай, болить, дура! — нив і плакав Йог.
— В машину, урод!
Йог поскакав, як міг, до машини, а вона пішла ззаду, розглядаючись навколо. Аліса дуже впевнено почувала себе в ролі маніячки.
— Наше кіно без хеппі енда, — промимрив про себе Йог і спробував залізти в машину через передні двері.
— Сідай за руль, чмо! — наказала Аліса і зловила себе на тому, що жорстокість, яка ніколи в ній не проявлялася, повністю заволоділа її свідомістю.
— Я не вмію водити.
— Фак, що ви за мужики, можете хіба своїми яйцями мотляти, а більше толку з вас — ноль. Сідай збоку, бичара.
Йог заліз у машину, кров сочилася з численних дірок у штанах, і його свідомість потихеньку відпливала. Він уже не панікував, а просто спостерігав, як кров просякає через тканину.
— Куди їхати?
— Прямо, — показав у напрямку лісу Йог, і вони рушили.
Аліса даремно переживала, що Йог спровокує аварію і вони розіб'ються. Або що він нападе на неї і забере зброю. Сили в нього залишилося, як у дитини, яка щойно з'явилася на світ, і розум працював приблизно так само. Вони під'їхали до шлагбаума. Підійшов той самий охоронець і, лукаво глянувши на Алісу, сказав:
— Шо, вже гратися нема де, то — на свалку?
Розуміючи, що тут не можна поводитися, як із пацанами, Аліса відповіла з максимумом холодної стриманості:
— Пустіть, будь ласка, треба пару запчастин скрутити. Візьміть сигарети, — і вона простягнула цілий блок Ел-Ем, який валявся у фріцовому бардачку.
— Йопту, за такий подарок — крути, нах, що хочеш, хоть мою піштку крути! — зраділо пискнув охоронець і, смакуючи той момент, коли він запхає в рот цілу пачку, поскакав до вагончика.
— А тобі, корєш, амінь через пару хвилин. Ви мене дістати всі, козли паршиві, — цей текст адресований був до Йога, якому було все одно — зараз, потім, колись чи ніколи.
— До сраки мені, їдь вон туда, — він тицьнув пальцем у скло і змучено відкинувся на спинку, заплющуючи очі.
Аліса пригальмувала біля ЗІЛа, в якому був ув'язнений Лєший. Підбігла до машини, покопирсавшись із замком, відімкнула двері. Лєший лежав на рулі головою вниз. Із рота йшла піна. Газ із балончика робив своє, і неясно було, наскільки йому зле. Вона повернула його голову до себе. Очі були розплющені і зіниці ледь помітно звузилися, реагуючи на світло сонця, яке збиралося вже на другий бік землі.
— Лєший, то я, Аліса, чуєш? — Вона легенько била його по обличчю долонями, намагаючись повернути його до життя. Йог тим часом вирубався зовсім і з широко розплющеними очима, закинувши голову з роззявленим ротом, являв інтерес для мух, які давно вже не мали такого кайфу — полазити в печеру з такою кількістю цінних копалин, чим вони і займалися. Аліса витягнула Лєшого з машини, перетягнула до свого грата, а Йога потарабанила за ноги на його місце. їй ніяк не вдавалося засунути його в кабіну, і вона скинула його під машину, яка стояла на колодках, поставлених під колеса. Помацавши пульс на шиї, вона не відчула нічого крім відрази. Плюнувши йому в лице, вона віддала якусь частину злості за ті образи, які вона отримала за цей час. За спиною почувся храп. Вона розвернулася й побачила, як у Лєшого почався епілептичний припадок. Його ковбасило і кидало на сидінні. Піна стікала по бороді, ніби молоко збігало у нього в роті. Аліса пам'ятала звідкись, що треба запхати щось між зуби, аби він не ковтнув язик, таким щось міг бути тільки пістолет. Вона обмотала його ганчіркою і насилу почала втискати його Лєшому в пащеку. Щелепи були стиснуті так, як у ротвейлера, коли він лапає за сраку злодія. Копирсаючись у пінній масі, Алісі все ж таки вдалося втулити пєстік Лєшому в рот. Припадок тривав пару хвилин, вона, змучена, більше ніж він, сіла на землю біля машини і схилила голову йому на ногу, яка звисата з кабіни.
— Мене звати Вітатік, — почула вона слабий голос зверху.
— А хоть Тузік, як ви мене затрахали!
Аліса закинула його ногу в машину, сіла за руль і повернула голову до Лєшого-Віталіка:
— Я завалила Фріца і тих двох. Не знаю, чи то правильно, але вони би мене порвали.
— Ти — умнічка, я не знаю, як тобі дякувати. Розумію, що говорю херню, але ти маєш поняти, що ти мене спасла — в натурі.
— Який ти мінливий, дядя Лєший! Зранку ти був інакший, діловий весь, ну да ладно. Що робим?
— Сторожа щось знають? — спитав Лєший, сподіваючись на позитивну відповідь.
— Вони вгашені всі, але я думаю, що бачили всіх і, якщо їх будуть питати, то здадуть і ще й прибрешуть своє.
— Треба їх валити.
— Я вже не можу — я ригати буду.
— Ригнеш і завалиш, інакше нам — песєц, — Лєший подивився на неї так, що Аліса перший раз у житті побачила ПЕСЄЦ на живо.
— О'кей, їдем, а там буде видно. Пістолет треба Йогу в руку дати, хай подумають, що то він усіх постріляв і сюда на ничку приліз, і тут здох. На фіг нам зброя?
— Йди засунь. Але витри свої відпечатки.
— Після твого прикусу — там твоїх зубів більше, ніж моїх пальців, — криво посміхнулась Аліса і почвалала до Йога. Йог вже не дихав. Вона взяла його ще теплу руку і запхала туди пістолет. Відразу витягнула його й побігла до машини — різко завела і погнала убік вагончика. Двоє сторожів курили одну за одною халявні сигарети і вдивлялися в машину, яка наближалася до них.
— Щось довго крутили. Покажи, що вивозиш? — один з них з недоброю міною боком, як шакал, підійшов до машини. Він не розрізняв пасажира, який в'їхав і який тепер виїжджав зі звалища, але його явно щось починало непокоїти. Аліса вийшла з машини і на витягнутій руці вперла дуло просто у висок сторожа.
— Відкрутили собі оцю байду, — і натиснула курок. Другий сторож затягувався, коли перший майже без голови злетів у повітря і звалив його з ніг. Він проковтнув сигарету і закричав:
— Я труп. Я труп, я нічого не скажу! То Мішка дзвонив ментам, я ні при чому, — і дістав ще одну порцію цвяхів у свою голову.
— Боже, як я люблю Тарантіно, це ж зовсім не тяжко. Буду стріляти всіх, поки не переб'ю всьо бляцьке гніздо, — сказала вголос Аліса й підійшла до будки, в якій під столом сидів ще один бомжацького виду сторож у ватнику і майці з надписом «Fuck те, І am blind». Аліса стала на коліна і зазирнула під стіл:
— Коли приїдуть менти?
— Не трогай мене, я тебе прошу, — заблагав бомж.
— Коли приїдуть менти?
— Хвилин за п'ятнадцять, може, раніше.
— Дякую, — всаджуючи порцію порізаних дюбелів йому в голову, Аліса підвелася з колін і вийшла на вулицю. Швидко заскочивши в машину, вона розвернула її до виїзду, а потім все-таки заїхала назад убік звалища й понеслася до Йогової могилки. Там вискочила з машини, всадивши йому пістолет в руку, плюнула ще раз на нього із зневагою і, заскакуючи в кабіну, зловила на собі зачудований побаченим погляд Лєшого:
— А ти знаєш, я тебе боюся, — сказав він пересохлими губами.
— Я сама себе боюся, чувак. Я сама. Валим звідси — через пару хвилин тут будуть менти.
— Розвернися — виїдем не через ворота.
— Ти шо, Лєший, як ми виїдем інакшим боком — нас вичислять по слідах.
— Який там фіг розбереться, якої давності ті сліди. Давай, дєвчьона, мачі і не сци.
Аліса поїхала в бік, який показував Лєший, і з розгону, метрів через триста, пробила огорожу з колючого дроту, залишаючи за собою три викорчувані стовпчики, на яких вона трималася. Вони їхали з годину, не повертаючи голови, аж поки машина задимілася під капотом. До міста було вже близько.
Менти приїхали через вісім хвилин після того, як Аліса і Віталік пробили огорожу. В каретці швидкої вже лежали трупи Фріца і Кампазітара. Поліцаї повилазили з машини й обслідували вагончик. Кольори мінялися в них на обличчях, переливаючись неможливими брудними тонами. Вони бігали, як муравлі, кругом барака і всередині нього. Цей випадок не віщував нічого хорошого. Останнє вбивство мало місце п'ять років тому: п'яний водій ненароком збив п'яного пішохода. Ніхто особливо не розбирався. А тут така масакра, це не пахло добре. Самі розумієте — замкнута популяція в Зоні не давала спеціально освічених людей. На роботу брали будь-кого й будь-куди, аби лиш було. Мета Зони була в іншому — розведення біомаси в екстраординарних умовах і подальші досліди над нею. Бардак у країні сприяв життєдіяльності й безкарності такого табору, про який, фактично, ніхто і гадки не мав, окрім декількох зацікавлених чиновників у верхах. На території міста в суперобладнаних лабораторіях робилися експерименти на людях і продукуватися ліки, отрути і реактиви, які за страшні гроші продаватися за кордон. Так що куртина, яка прикривала містечко, була досить надійною. Щоб додати трохи творчості в рутину свого буття, вони дозволили собі пустити поїзд два рази на рік через станцію Прип'ять.
З єдиною зупинкою після білоруського кордону, посеред чорнобильської Зони. Однак ментам це аж ніяк не допомагало розібратися в тому, що відбувалося. І ніхто з них не мав сили домовитися між собою скинути трупи у болото за автозвалищем. щоб через день їх і сліду вже не стало після зубів нутрій-мутантів майже метрової величини. Кольори мінялися на їхніх обличчях з мірою підступання некоректної пропозиції до язика, і кожен з них розумів, що у всіх на умі те ж саме. Вони мовчки постягували тіла до каретки і подібно роботам, користуючись якимось дивним різновидом міжрозумового Інтернету, поскладали їх на підлогу і наказали шоферу везти їх до болота. Там через декілька хвилин вони поскидали їх у трясовину, яка залюбки ковтнула хоч якусь людську їжу вперше за багато років пережовування останків жаб, хробаків та інших морепродуктів. Відригнувши бульками, трясовина прийняла свою звичну вичікувальну позицію і завмерла ще на добрих п'ятнадцять літ.
У двері мера подзвонили. Так ніхто і ніколи не смів собі дозволити турбувати шановного голову міста. Дзвінки повторювалися різкими кулеметними чергами і різали вухо, віддаючи кудись аж у п'ятку. Мер почухав ногу і включив екран домофона. Розплившись із темряви, рідкокристалічна тарілка показала обриси двох незнайомих йому чоловіків. На одному з них був светр його сина. Він мав одного-єдиного сина. Коли партія віддала наказ їхати в Зону, Олег Сергійович втратив жінку, яка, попрощавшись з надією відвоювати сина, виїхала кудись в Росію до батьків. Спочатку він шкодував, що не залишив його матері, але потім заспокоївся, бо неспокійна натура чада вимагала міцної таткової руки, яка гирею падала на голову хлопця. Мер натиснув на спікерфон і запитав:
— Проблеми шукаєте? Ви їх знайшли.
— Тату, впусти нас, — почув він у відповідь, — мені зле.
Вислухавши хаотично побудовану розповідь про те, як минув сьогоднішній день, старий випив корвалолу і запив шклянкою горілки. Треба врахувати, що він не чув про вбивства і не знав про ментів. Найбільше його збентежило, що хтось посмів підняти руку на його сина. І хто така Аліса? Чому її не було в списках тих, кого мають привезти ззовні. Бардак у паперах — давно треба було сподіватися прикрих наслідків. Так інформація може вислизнути із Зони, і тоді йому не минути «вишки». Віталік сидів лицем до вікна і дивився, а скоріше слухав дощ, бо на вулиці було темно і чорно. Машину вони зіпхнули у річку. В принципі їх з Алісою сподівання мали логіку. Розруба між пацанами — неясно, хто в кого стріляв, а вода змиє відбитки, які особливо ніхто б і не збирався перевіряти. Вони ще не знали, як на руку їм зробили поліціянти. Батько підвівся і показав Алісі на двері в кухню:
— Ти переночуєш там. А завтра придумаєм, що з тобою робити.
Аліса зайшла в кухню й почула, як за спиною клацнув замок.
— Старий блядун, — майже голосно сказала вона. Випила з чайника теплої кип'яченої води і впала на тахту, яка служила сидінням для обіднього столу і лежаком, коли хтось хотів подивитися тєлік у кухні. По тєліку йшла одна-єдина програма з місцевого телецентру. Постійні фільми із затертих відеокасет не відповідали вишуканому смаку кіноманів, яких тут майже не було. Мер цінував хороше телебачення, і тому в нього в місті була замаскована сателітарна антена. Аліса знайшла дистанційку, яка валялася на підлозі, і клацнула на ON. Тєлік моргнув і почав відтворювати якусь мелодраму, що їх мільйони ми пропускаємо повз увагу, але для Аліси то було ЩОСЬ. Вона була близько від цивілізації. Знову з'явилася НАДІЯ покинути цю закраїну. У дверях клацнув замок, і в кухню зайшов старий. Вона рефлекторно сховала голову під одіяло, але зразу ж вилізла, розуміючи, що то виглядало несерйозно.
— Ти не спала з ним? — у голосі старого було більше погрози, ніж охоти їй в чомусь допомогти.
— На щастя, нє!
— На твоє щастя, — виділяючи слова, промовив старий. — Яким робом ти попала на наш острів? — продовжив він.
Двома словами Аліса переказала свою історію аж до прогулянки під балконом його сина.
— Блядь, то була помилка. Ти приїхала сюди помилково. І то може бути останній трюк у твоєму житті.
— В чому річ? — відчуваючи, як блідне, спитала дівчина.
— Десять років тому на території станції знову стався вибух, але ситуація в країні зразу після революції не дозволяла відкрити це людям. Нова влада боялася паніки в країні, і Зону закрили. Всіх колишніх працівників закрили в «санаторіях» на території станції і від отриманої дози вони прожили недовго. Нас так само сюди заслали не за добрі справи. Мені світило п'ятнадцять років за махінації, і я дістав путівку сюди. Жінка втекла, і я гроблю тут себе разом із сином. Ми можемо прожити ще не більше трьох-чотирьох років. Радіація — дивна штука. Вона вбиває нечутно. Тому вирішили — на всіх тут присутніх, ну, ніби приречених, випробовувати різні медикаменти. Ніхто не знає правди. Крім трьох чоловік. А тепер — ще й крім тебе. Але твоя правда не вийде з тебе. Шкода, що хтось із раком легенів з таким самим прізвищем, як у тебе, буде продовжувати мучитися там, а ти підставлятимеш тут за нього свою невинну шкірку під уколи лаборантів.
Аліса знову пошкодувала про те, що залишила пістолет в руці Йога там, під машиною. Вона б не вагаючись висадила мозги з цього старого збоченого пінгвіна, який сцяв за свою шкіру навіть тут, сидячи по вуха в радіації і власному гімні. Від його розповіді їй стало зле, і вона вирвала просто на його такий теплий і домашній махровий халат.
— А так буде краще, — він витягнув з кишені балончик і пшикнув просто в лице Алісі. Вона затряслася в агонії і, захлинаючись власною блювотою, впала на підлогу. Через десять хвилин троє санітарів несли на носилках пластиковий мішок, в якому вона лежала. Нещасна, бідолашна дівчинка. Вона вбивала не тому, що в ній прокинувся інстинкт убивці, а тому, що зло переповнило її розум і вона не знала іншого способу з ним боротися, як просто викорінити назавжди. Зараз вона лежала в мішку для сміття і не знала, що би було з нею, якби вона викинула конверт з тумбочки у сміття.
Віталік лікувався тиждень. Він марив уночі. Його підключали до апаратів штучного дихання, збагачували азотом і киснем повітря, яке підводили до носа пластиковими трубками у палаті реанімації. Батько приходив до нього двічі на день. Перед роботою і після. Аж на дев'ятий день він підвівся на ліктях і сам попросив в медсестри їсти. У цій лікарні не треба було робити щось взамін того, що ти попросив. Тут було все, як назовні. Для білих. Взагалі, усі ці понти з платнею у вигляді насмішливих приколів взамін були придумані для простого люду, щоб не розслаблювався і не починав думати над непотрібними смертникам речами.
Батько прийшов близько шостої. Віталік сидів на ліжку, спустивши ноги в шльопках на лінолеумну підлогу.
— Мені подзвонили і сказали, що тобі краще.
— Де Аліса, тат? — не повертаючи до нього голови, спитав Лєший.
— Ти їв сьогодні? — вдаючи, що не чує, питався далі старий.
— Куда ти її дів? Скажи. Я вирубався, а ти її пустив у расход? На хера ти мені то робиш? Вона мене спасла, старий! Спасла! Вона завалила тих трьох козлів НА СМЕРТЬ! Застрілила, тату, щоб я їй поміг! Ти поняв? А я… а ти… підставив. Де вона? — істерика змінювалася плачем. Він обхопив лице руками і розплакався. Великий хлопака, широкий у плечах, покоцаний недавніми подіями, ревів, як другокласник, якого тільки що накопали в сраку і відібрали булочку, яку мама дала з'їсти на перерві.
— Ти малий долбєнь! Ану, закрий пащеку, бо я тобі розірву її сам. Якби вона лишилася в нас до ранку, ти б лікувався вже в іншій лікарні. На Павлівській, у Києві, а я на Лук'янівці чекав розприділення в Зону, але в іншу Зону — строгого режиму. Ти поняв, ублюдок сопливий? Закрий рот, мразь, і мовчи, бо підеш за нею. Вона в лабораторіях на фабриці, і ти вже не пізнаєш її і не побачиш ніколи, бо тобі то не треба. Ти поняв?
— Поняв, але ми з тобою — дві суки. Дві кончєні суки, тато.
Старий підняв руку і, затиснувши пальці в кулак, опустив її повільно, повернувся і вийшов. Через секунду зайшов до ординаторської й попросив сестру вколоти пацієнту снодійне, мовляв, хлопець буйний і мається. Йому ще треба поспати.
Віталіка виписали через три дні. Він розумів, що гиблий номер тут щось винюхувати. Люди, які працювали в лабораторіях, ніколи не контактували з жителями міста. То була стара армія спецслужб. Стара совкова закалка. Такі люди при будь-якій владі на вагу золота. Не підводять ніколи, як старий мерсовський дизель. їде, навіть на гімні. Без соляри. Був один варіант щось узнати, але то дуже ризиковано. У старого в шафі була копія картки, і по ідеї вона відкривала будь-які двері в будь-якому будинку міста. Він часто ходив з перевіркою по лабораторіях, бо на ньому висіла відповідальність за все, що відбувалося за стінами цих казематів. Картка-клон починала працювати тільки тоді, коли губився оригінал і автоматично стиралися його коди. Для того щоб зафіксувати втрату оригінала, старий мав подзвонити оператору, котрий контролював абсолютно всі електронні пристрої міста, включно з генератором, який не підпускав жителів до залізничної станції. Вся схема електронної системи міста була розроблена мирним дядюлькою, який в Києві розробляв конструкції луна-парків, а сюди загримів замість шести років тюрми за те, що одна карусель була неправильно розрахована й обірвалася, поховавши десять дітей. Таких спеців було тут з тридцять. Контингент був обмежений, і всі проходили тестування на психологічну витривалість, але в кожного з них під шкіру була вшита ампула з ціаністим калієм, яка при спробі наблизитися до колючого дроту, який трьома рядами відділяв Зону від так званої волі, тріскала при допомозі спеціального вібромеханізму, розробленого тим самим добряком, і після того ти ходив живий ще аж 0,001 частку секунди. Продумано було майже все. Віталік почав обдумувати план, як він має при допомозі картки старого потрапити всередину і знайти Алісу. Йому перший раз у житті було так соромно, що він був готовий порізати собі вени. Вона прийшла його спасти, а він її здав. Нічого доброго за тих кілька днів не могло з нею трапитися. Нічого доброго. І якщо з нею сталося те, що він думав, то не має сенсу її рятувати. їй уже буде однаково. Але Лєший був настроєний добратися туди всередину, де ніхто з місцевих жодного разу не був, а якщо попадав, то пропадав назавжди. Його сліди закінчувалися вхідними воротами до «лікарні».
Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і намагався повернути ті стосунки, які були між ними до інциденту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо минуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штангу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли батько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кімнату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав'язування галстука послабилася защіпка і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер вийшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всередину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися правду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будинку, де той сів у машину. Він біг ще з хвилин десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під'їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п'ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість користування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, приступити до виконання плану «Б».
Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. їхні зелені обличчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шугонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.
Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Цікаво, як зреагує старий. Варіантів — три. Ідеальний — перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, іде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сейфа нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі — у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший — він повертається додому, картка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі — двадцять п'ять-тридцять хвилин. І третій — найгірший. Ланцюжок не обривається. 0!!!! хвилин. Який з варіантів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи захоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одягнув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і… нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він подумав тікати, але ноги відмовлялися його нести.
— Дайте картку, — попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, вийшов і простягнув її Віталіку: — Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.
— Дякую, — промимрив Лєший і пройшов на територію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам'ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міняють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий іде додому. Він мав ще добрих двадцять п'ять хвилин на спокійні дії, але треба було спішити все одно. Непрогнозованість ситуації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, приклав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти голова, він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій напружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздогнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст завеликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити — куди вони зникли. Час минав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, протягуючи картку, на якій було прізвище мера міста:
— Добрий день! Мене цікавить, де зараз перебуває Аліса… не пам'ятаю прізвища, вона попала сюди десять днів тому. В мене є справа до неї. Підкажіть.
— Зараз. Зараз. Ви впевнені, що десять днів тому? — без тіні підозри запитала сестра.
— Десь близько цього.
Вона поклацала на клавіатурі одним пальцем з величезним, як у варана, накладним нігтем і сказала:
— Вона після операції. Зараз у боксі «А2» в правому крилі. Ви знаєте, як туди пройти?
— Я би вас просив підказати.
Вона взяла аркуш і накреслила схему, як потрапити до боксу «А2». Він подякував і на підкошених ногах поплівся уздовж лабіринту коридорів. ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ — пульсувало в голові. Що ті суки з нею зробили?
Тільки він сховався за рогом, медсестра підняла трубку телефону і, натиснувши якусь комбінацію з двох кнопок, дочекалася відповіді і сказала: «А2».
Віталік продовжував йти по схемі, залишилося ще пару поворотів, і він був на місці.
Олег Сергійович приїхав додому і зайшов у квартиру. Смішно, але першим ділом він пішов до туалету. Розщепнув розпорок і витягнув свого птаха. Разом з птахом він тримав у руках ланцюжок від картки.
— От йопті! Так і знав, не міг посцяти біля роботи.
Він закінчив справу, зробив «потрясающе» над унітазом і підійшов до телефону. Набрав чотири одиниці і сказав:
— Оператор? Це Кринчук. Відміна. Картка на місці. Код 23799163. Атбой.
Він закурив свою пахнючку, засміявся і, не провіряючи сейф, поїхав на роботу. Дорогою він розказав шоферу цю смішну, на його думку, історію, вони обоє заржали і рвонули з місця.
У Віталіка залишалося хвилин п'ятнадцять до ймовірної тривоги. Він не знав, як усе відбувалося насправді, і тому руки і срака були мокрі від липкого, холодного поту. Він підійшов до останніх дверей з надписом «А2» і притиснув картку до стіни. Двері клацнули.
— Як в кіно, бля, на', — сказав він собі під ніс і протиснувся вперед.
На дорозі стояв санітар, схожий на Кінг-Конга. Запитав його відразу:
— Кринчук? — Віталік махнув головою. — Йдіть за мною.
Вони пройшли три палати і перед четвертою зупинилися.
— Ви бачили її перед тим?
— Кого — її? — тупо подивився на санітара Віталік.
— Ну, не мене, понятно, її, канєшно!
— Так.
— Вона трохи помінялася. Заходьте.
Віталік зайшов у палату. Крім двох жіночок похилого віку, нікого в палаті не було. Одна з них спала, а друга, повернувшись обличчям до вікна, роздивлялася гілки дерева, які показували їй якісь знаки. Він хотів було вийти, але вирішив перевірити все. Тим більше, санітар казав, що вона помінялася.
— Алісо! — він тихенько покликав просто в повітря, сподіваючись, що ніхто не обізветься.
— Ви до мене? — обізвалася та жіночка, котра нібито спала. Він придивився уважніше — то була Аліса, яка мала років 45. Риси обличчя майже збереглися, очі фактично залишилися ті самі, але шкіра була абсолютно інакша. Так, ніби на людину одягнули чиюсь чужу зморщену оболонку, а всередині вона продовжувала бути собою.
— Ти… ви… мене не пам'ятаєте?
— Хто ви, молодий чоловіче?
— Я Лєший, Віталік, ну… як вам пояснити?
— Вибачте, я щось не пригадую. Ми знайомі? — відчуженим поглядом вона провела по ньому і зісковзнула вбік на тумбочку, де лежало печиво.
У Віталіка на очі набігли сльози, він вибіг з кабінету, сів під стіну і заплакав.
Тієї ночі, коли Алісу винесли з квартири мера, її помістили в палату для передопераційних, тобто для піддослідних кроликів. Я вже розказував, що у Місті можна було зробити якусь вагому покупку, наприклад, у мерії — за рахунок свого життя. Приміром, купуючи квартиру і якусь мінімальну волю — тобі дозволялося жити майже як на свободі і платити спеціальними чеками у спецмагазинах, — ти згоджувався на операцію, під час якої твоя молодість переходила до когось іншого, а його старість, а разом з тим — хвороби і ПАМ'ЯТЬ — діставалися тобі. Це була унікальна операція, розроблена генієм генної інженерії Павлом Тупіліним. Його судили за клонування людини, і він потрапив туди, куди мріяв потрапити усе життя. Він трудився на благо Зла. На благо свого Бога-покровителя, який і тримав його живим на цьому світі. Одна недоробка була у цьому процесі — повна втрата своєї пам'яті і набування чужої, грубо кажучи — обмін інтелектів. Над цим ще треба було працювати. І відсутність матеріалу всередині Зони вимагала постачання нових людей з-поза її меж. Апарат виглядав так: двоє людей сідали спинами один до одного, так, щоб голови торкалися потиличною ділянкою. Обом їм до того, як помістити їх на апарат, робилися спинномозкові пункції, і вони були з'єднані величезною кількістю трубочок і дротів, по яких здійснювався обмін речовин. Складна біохімічна машина здійснювала синтез лікворів, які між тілами попадали в неї, і відбувалося омолодження одного організму і старіння другого. Люди не жили після того довго. Максимально вдалий випадок — коли хлопець вісімнадцяти років віддав тридцять літ життя і протягнув ще вісім місяців, яко п'ятдесятирічний мужчина. Його донор наділив його гепатитом, а сам дістав від хлопця у подарунок ваду серця і у віці омолодженого дев'ятнадцятирічного юнця помер ще на два місяці скоріше. Аліса була унікальним експонатом. Вона була здорова — і про це наразі знав тільки Тупілін. Він дуже зрадів, коли довідався, що трапилася помилка. Тепер можна буде справити деякі похибки, і результати будуть ближчими до ідеалу. Жінка, якій Аліса віддала все своє, чулася прекрасно. Вона виглядала супер у свої тепер уже двадцять два. Вирішила зайнятися тенісом і зняти собі тренера для вечірніх пригод. Аліса натомість заробила розсіяний склероз і цілу низку найрізноманітніших подарунків, з якими до нас у двері приходить старість. Біда операції була ще й у тому, що люди після неї абсолютно не усвідомлювали того, що відбувалося. Кожен з них поводився так, як його попередник за тиждень до операції. Потім дані стиралися і пам'ять включалася знову через три дні після неї.
До Лєшого підступив санітар і підвів його за лікоть.
— Я всьо знаю, малий. Дзвонив твій батя, просив дати тобі слухавку.
Віталік вирвався з його руки і побіг до дверей. Санітар не ворушився.
— Картка вже не лабає. Старий схавав твій прикол. Йди за мною і поговори з ним. Він чекає на телефоні.
Віталік вихопив картку і озвіріло почав тикати її до стіни. Нічого не відбувалося. Він опустив голову й поплівся за санітаром. Слухавка лежала на столі і з неї чулися матюки, порівняно з якими ураган Катріна — просто легкий осінній бриз.
— Альо, — Віталік стояв заплаканий, і шмарки висіли у нього з носа, як шнурівки від кедів.
— Малиш, я послав по тебе машину, їдь сюда і не дури. Ти зайшов задалеко, малиш. У мене проблеми через тебе, їдь сюда і поговорим. Ми будем не самі.
— Я не поїду звідси.
— Малиш, ти закопав мене, не закопуй себе. їдь сюда. Я прошу. Що ти за ублюдок такий! Ти чуєш? Ти, як мама твоя придурошна.
— Тільки не мама, я такий, як ти, — він поклав слухавку на важіль і сів біля столу на підлогу.
Київський вокзал буяв осінніми настроями. Люди гонили по перонах, спекулянти здавати білети в неіснуючі вагони, начальники поїздів садили людей у купе провідників. Одне слово, все йшло своєю чергою. Мелодійно-меланхолійний голос диктора сповістив, що прибуває потяг № 87 Мінськ — Київ на шосту колію. Маса людей, які зустрічали його, посунули на третій перон штурмувати вагони в пошуках тих, кого вони чекали. Перон гудів майже десять хвилин і так само несподівано затих. Біля сусідніх вагонів залишилося двоє людей, які мали однакові кульки в руках з надписом: «Час — це гроші! Будьте з ним уважні». Двоє людей приїхали зі станції Прип'ять, на яку потяг заходить рівно два рази на рік, коли переводять стрілки годинника. Мужчина підійшов до жінки і сказав:
— Вам допомогти?
— Ви маєте на увазі, кульок понести?
— Я взагалі. Мене звати Віталій Олегович, — назвався мужчина років п'ятдесяти, сивий і зі слідами віспи на обличчі.
— Я — Аліса Романівна. Дякую, але в мене таке враження, що мені вже хтось суттєво допоміг. Бувайте.
Вони розійшлися в різні боки і не знали, що завтра сонце встане і зігріє той світ, на якому ЇХ обох вже не буде.