Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 2

Частина друга

* * *

завше боявся зустрічі немилосердноїз принцом серед пустелі вночічи ти мені полову зітнеш принцесвітле дитя палахкучої кровічи ти мені чуло в очі поглянешген з того краю столучи ти мені очі вип'єш принцегрубі і невситиміа чи із клаптиків порваних віршівскладеш картинумого похапливого страху до тебея не троянда не лис не планетая лиш пустеля у власній постелікаптур ченця стіна ледь помітназа мохомзавше боявсябоявся до дзвону коли плескав у долонібоявся до дзвону і димуяк сигнальні багаття паливбоявся до гір що постали на видноколідо люду що вимахуючи рукамивсе більшимибіг рятувати меневід принца мене порятуйте —для того цей віршвід маленького принца —ату його!

(«пустеля»)

* * *

карта стара світанковасухі чорнобривціпозначають місця битву яких здобули перемогусвітлу склянку водип'ю поволінесвідомо рахуючи шрамивиглядаючи сонцящо світило впродовжстолітньої війнихтось торкає за плече —здивовано повертаюсь —зі своєю водоюсідає на підвіконні поручспалена Жанна д'Аркіз сухим чорнобривцем у косах

* * *

веселих свят — ідуть рубінові дощіу пальцях кришаться на статуїзолоті гіпсові у грудневих паркахзаснованих павуками — священимищо в них ми навчилися хресту-любовівеселих свят робота радісна падебагатий дощ на слух звіряєсерця і повноцінність тютюнустарі фламандці підвечерюютьплодами кам'яними ти за нимиідеш відлунений дозвіллямколи й вино — не гріхколи і гріх — вино

* * *

Я ще раз вип'ю крижаного чаюдослухаю себе і вимкну магпоему Чубая перечитаюпередивлюсь колекцію комахлипнева злива виліпить на сходіхуденьку постать дівчинки-жоничай закінчився а Грицько в труніі пісенька остання — про Чорнобильі тільки ти лишилася меніта ще комахи із уважними очимащо розглядають шрами на чоліа потім пересмикують плечима

НЕВОЛЯ

на синій сосні на тонкім гіллізбудовано дім бурштиновийживе в ньому гадина —тільки й того родудзигарика маєу вікно ззираєз синьої сосни з тонкої гіллітільки й того бродутільки й того слідущо гадина підеприйдепіде

* * *

Нічого не знаю нікого не знаюніколи не живуа як живу — то крадькома від самого себекотрий все одно не живе тільки обсервуєі свідчить потім і свідчення ці — зрадая сам зраджую себе — більше нічого і нікогоніколи немає осені і літа немає ніколиодна тільки ніч ніч буднів і святодна тільки ніч а потім кажуть буде смертьсмерть буде кажуть потім а ніч тільки однаі всі сплять навіть колишні друзі сплятьнавіть нинішні вороги яких собі погано уявляєшпопри їхню невідчепну реальністьзадихаюся від дощу слухаю музикудуже багато дощу дуже багато музикиспоконвічний чай споконвічна цигарканіби ніколи уже закінчилося ніби мертві палятьГосподи хоч би я вже прозрівГосподи хоч би я вже отямивсяГосподискільки ще можна подорожуватипрати єдину сорочку сушити її своїм тіломскільки ще можна читати писати співатик о л и ніч все одно одна ніч і не більшеколи пси і ті знаходять таких-сяких господарівколи блудний син — і той повернувся зрештоюя — блудний син? а докази?адже я не хочу повертатися і жерти м'ясоадже я не хочу заздрості свого братаадже я не хочу позувати художниковікотрий нічим не кращий за менеі нічим не гірший він теж уже не живеа ту дівчинку треба проклясти і забутині лише забути — її ім'я і очі найпершеа решта забудеться саме по собіпам'ять осліпне безтямнаГосподиГосподи хоч би я вже прозріві до війська тебе не заберуть більше ніколиі нікуди тебе не заберуть комусь на поталуце було дуже хитре і вірне рішення:віддати мене мені назавжди на ніколиГосподихоч би я вже отямився — — — —

* * *

Летить пожовкле листя з верховин.Уже ні сну не буде, ні покути,а буде мати й буде син,якому принесли цикуту.До ранку так далеко, мов до раю.Я п'ю, і мерзну, і палаю,і знаю, що пізніше, за Дунаєм,ти знайдеш іншого мене.Люби мене, люби мене, люби,той інший молодий — він не заброда,напевно ще не розгубив«святих небес пречисту вроду».А я ридаю у вогні,і пропадаю у свободі,і тільки ти одна мені, —а решта ночі та негоді.

* * *

Він оселився у покинутому храмі і писав.Серед ночі приходили;одних він знав з Европи,а інші… врешті, може, просто миші?Одна була приручена; відтак,читала вголос Бо Цзюй-і або Лі Бо,— він слухав неуважно, бо ті віршібули не з Трої й не горіли у вогні,який палав і ледве стримувався в ньомузусиллям волі, що дорівнює неволі;вона цього не помічала; він терпів.Зерна в довколишніх полях було доволі.

ПРОБУДЖЕННЯ

Повертається зірповертається слухповертається свідомістьчиста як вранішній снігБог перемігя ніколи не думавщо поразка може бутитакою бажаноютак довго очікуваноютакою здійсненноюможе це томущо я й не вірив ніколипо-справжньомутак як оце теперуранцізапалюючинову сигаретузамість свічкидістаючи новий аркуш паперучистий ніби здобута поразканіби повернена свідомістьтак-так — ніби вранішній сніг…

* * *

І чи було те літо що вимагало птахівзакинувши свою патлату головукудись у верховіття —у недосяжні руки І чи розказували двічіісторію дахів??за валом продаю моряразом з вааломІ чи журились як вінчалася земляв своїх нуртуючих соборахпри ксьондзах та своєму ритуаловіпри нетутешніх глядачах отам — за валом голубимде списи прапори й вітриладе літо на білесеньких ослонахбарвисте доміно розклало? А над червоними дахами Бог розгортаєнедочитаний кобзарзерна бджоли і ранку

1980

* * *

ранкове передмістя сну про тебевертаюся до брами — і назадБог загорта не дочитавши небоі кілька слів упало в білий саді кілька солов'їв із інеєм на крилахтечуть у гнізда втомлено мовчатьнеповерненна незбагненно світлаі неминуча наче та печальі сходить сонце Боже як це простоі вигорає місто до земліі вже прокинувшисьусе ще чую постріл —це знак це повернулись кораблі

* * *

Тебе узяла рання рана — любов. Усього взяла.За живе.Не заживе, вона стримана і осяянна.Місяць пливе.Не покажи! Не скажи ні отцю, ні синиці,нікому,в сірий цей час, у зимовий цей час,золотий…Рана взяла. Ходиш нею, мов кинутим домом —без води, без гардин, без мети.

* * *

мій друже мій вечірній ти вже сивийа я все сам — ні звір ані той богі час уже збиратися на жниваа я отак нічого й не посіяві ми не вдвохбіжить їжак іде юнак сміється дівахитається в очах зеленогривий світмені так гіркогірко? дивне дивоу найлютіше літечко із літ

* * *

Ти втретє цього літа зацвітештакою квіткою — тендітною, п'янкою.Кімната втратить риси супокою,бо речі перейдуть у твій кортеж.Обернеш пил на срібло і кришталь,наділиш тіні здатністю до тліну.Одна із пелюсток розсуне стіни,ти — даль, і подолаєш іншу даль.В людей уже нема своїх святинь.Ти можеш стати першою, одначе,знай: біля тебе жоден не заплаче,і пам'ятай: два дні всього цвісти.

* * *

Смішних провінціаліві жести королівми досить вірно гралиперед порожнім заломнапередодні зимаплодували кожномухто міг прийти сюдина вулицях порожніхжили криштальні псине залишали слідупрозорі і тривожніі зовсім не питали —це можна чи не можнає ще яскраві згарищанезатишних афішмій день чому ти хмаришся?ми грали та не гралисяі ролі залишилисявсе ті ж

1980

* * *

в отих вазонках росли канаркивазонки стояли на сходахпокинутого домуїх поливали водою з криниціза канарками полював чорний кіта може білий не бачу різниціі от одного разуколи ми досліджували нутрощівіолончелі(там було достобіса цікавих речей:кубик Рубіка книги і гільзи)так от саме того разучорний або білий кітзаплакавсмішно втираючисьбрудними лапкамиі одна із канарокта що росла у найкращому вазонкусказала:«віддайте мене йомухай заспокоїться»і так отой кіт поїв усіх канарокі дім тоді став уже з о в с і м покинутима за розламану віолончельнам добре всипалиа кіт невдовзі загинувневдало стрибнувши за горобцем

* * *

Вона, коли остатній промінь граком,викреслює свій вензель сміливіше.Вина будинку під червоним дахом,із білими фігурами у нішах.Тремтить вода — то пощези мовчать.Вона малює вензель на доріжці в саді опечатує сліди сухим цілунком, —так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,усе ж її зника.Фігури кличуть лють свою фігурну,безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,бо все ж вина, бо все ж червоний дах,бо все ж доріжка в сад,а не із саду.

(«вина будинку нічна»)

* * *

чекаймо і хтось поховає ці губи тремтячі люди нарешті знайдуться так знаходиться клямка у дверях і щось що пахне яблуками та спокоєм мама так пахла владно стисне тебе за пропиту горлянку і що ж і тоді відчиняться двері і не треба вже буде чекатиі хтось

* * *

відлюбив горовідлюбив ходив біля брами з мальованим левом курив дивився на хмари думав про небо поруділе в серці потойбіч серця його вкриє гора висока зелена й червоназ білою корогвоюна вершиніз молодою скляноютруною в долині відлюбив долино відлюбив

* * *

поволі гасне книга колір книги назва книгипо тому ясне тло всю площу заливаєі пил падеі нерухомістьвідділяється від стін довколишніхвід водограїві від звичних слів відділяєтьсявії довгі приспущеніслова невиправніводограї будівлі назавждивіддаляються від нерухомостірозтріпують волосся закурюютьпочувають себе невимушено —що за краєвид!усі ознаки попелу

/«спалення книги»/

* * *

Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір'ї полум'яніє трава суха на узбіччіі кожен наступний день — це попередній деньколеса крутяться життя минається стара поорана платівка крутитьсяголка ніяк не перескочить до наступної борознивидобуваючи все ті ж сонця і хмарими їдемо на тій самій швидкості 33 потім усе скорішеі через це прискорена мелодія видається смішноюсмішний вітер смішне сонце веселі сльози кумедний розпач тихкого немає у весняному надвечір'їтих кому можна було б показатипорожній костьол і призахідні горинад якими нерухомо зависли зорідобрі чисті вічні зоріа ми злі брудні й минущіповтори це як приспів: зорі добрі — а ми злі зорі чисті — ми брудні вічні зорі — минущі миі палаюча трава пролітає за вікнамиі той хто увімкнув цю гру забув де вимикач до чого тут ми хіба ми причетні до відшукування причетногонас просто так виховалиа потім сказалищо це не основнеу весняному надвечір'їде ніколи немає нікого нікого ні-ко-го

* * *

Отож, іще один звичайнийчервоно-чорно-білий королівський похорон,вогкі зимові сигарети; он ворон,ось електрокамін і чай, і книга,яку треба дописувати вечорами,коли, обнявши зайчика, засне мала.Я думав, ця зима не так почнеться;зумисно не звертав увагина віщування в навмання розкритій книзі,на те, що не було листів,а потім були, правда, небагато,і я читав листи у ліжку,добре розуміючи, що це вже не сон.І це не сон. І це. І це також.Аж ось помер король, помер насправді.Я саме скидав светра, як зненацьказаговорило радіо, його забули скрутити звечора,і ледве стримуючи ридання, повідомилосумну звісткужіночим голосом.Тепер не часто помирають королі.Мала прокинулась. Устав і зайчик.Гріх спати в такий день;діставши решту іграшокз поламаного холодильника,ми почали бавитися в т р а у р.Сварились двірники на тротуарі,і всюди — в сніг, будинки, — застромляличервоні, чорні, білі прапори.

ДОЩ

І неминуча сіра крапля — цвях,довічно в незалежне тіло вбита;ішов отак, сердитий, необжитий,і розпочався без'язикий шляхне вранці, і з приходом темноти,разом з дощем — не припинявся.І скільки тих разів з'являвся Дем[1],щоб ти навчивсь являти щедрість,не обумовлену ні попереднім небуттям,ані тутешнім проминанням…Заквітчано всі брами. Осінь?Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.Тепер і досвіду, і втоми досить.Тепер пиши: «Прийшли».Імла палає, вересень, свобода.Свобода.Вересень.Імла.

* * *

У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,і пара з чайника та дим від сигаретподібні; а за складом — галузки мокрі ідвірник, з учора п'яний; вінне знає про Війона,а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легкоіз тілом серце розмовляє; чуєш, ні?«Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;це добре, що вона все поглинає, требабагато смерті, щоб поглинути усе,зокрема, це безсоння — спад чи спадокдесятка років, відданих іспанським королям,і названих «Америка»; ти першим володів,тепер ти вільний; може, це безсонняі є знанням? і смертю? снігом?»

Дем — В. Дем'янишин, один о яскравих представників львівської богеми кінця XX ст., талановитий графік.