Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 3

Частина третя

* * *

пухнастий вітер що летить з півночікотить головивітер що летить з півднястинає голови кульбабамна убіччі руїни театру античногоакторів немавітер летить із заходукуди він летитькому він стинає головидеякі думки а також словаі навіть снігиіснують дотидоки їх не названоо маски театру античногорушайте вже на схід

1979

* * *

Він — це ти,але ти ще не змій і не дощ,лише пташка у пташці,піщина в пустелі.(Але ще не пустеля).Він — це пташка і змій одночасно.

1979

* * *

згадую гнізда покинутітієї що кликав уже не назвуніколи уже не врятуюблизького до істини плоду вечірнього сонцянавіщо згадувати покинуті гнізданавіщо згадувати гнізданавіщо згадуватизгадую гнізда покинутібезпорадності власної землі пустельнісприймання свого не назву уже іменем птахазгадую

1979

* * *

не вітаймося тут серед вулиць дивних пустельнихповних вітру дощу і криків наляканих птахівтут де попіл — наче попіл листівначе літо минулого рокуіз собаками та дієсловами в усіх на світі дієвідмінахіз вишнями блискавицями дзвонами таапельсинамиіз усім що було і чого більше ніколи-ніколи не будеотак я кажу тобі тут серед вулиць пустельнихзасипаних попелом —не вітаймося тут зробімо вигляд що ми незнайомі

1979

* * *

приїхали чумакипривезли повні вози дощута похмурі обличчя їхніі мовчать і мовчатьцілу ніч цілу ніч палали багаттяпід нашими вікнамицілу ніч хризантемовий дощнамагався їх загаситиа на ранок поїхали чумакиповезли далі повні вози вогнюзалишивши під нашими вікнамихризантеми і попіл і попіл

1979

* * *

вона танцює зараз на терасівона танцює кольоровий танок— любити її любити опівночі — кажеш про себепро хмари липневізаходиш у них по груди заходиш у літошматочки його відразу ж торкаються очей і волоссядивишся крізь них на сонце — бджоли яблукадоща танок триває вона танцює хоч довкола темнієвона танцює в саду вона танцює на твоїх долоняхі раптомпадаєпідхоплюєш — любити тебе опівночі — кажешідеш не дослухаючи аплодисментів і свисту з галеркиідеш по квітах і помідорах що негарно пахнутьнесеш її — наче хмару наче сіно просто як бджолу —і не повертаєшся

1979

ПОЕМА РІКИ

І

Лине полегкість човнами-пальцямиспоминів у нас доситьмузики тежптахів із шелестячими блискавицямив місячних дзьобикахна деревах покинутих травамитежале нам не задосить насале втіхи замало й часу для втіхинегідникам сонця з епохи мурахсонцю й негідникамне прийнятим травамисонцю і намне прийнятим нами —світлі дзвони світлих дощівнездійсненність богів а тому і насшепочутьроздягаючи бажання піднятись до флюгеріві водночас опуститися на стіниабсолютної метафоричності —пройти крізь стіни(дощу)закликає нас дзвоніння скрапуюченездійсненність болю а тому і наса отже і музики —бо нам не задосить пальцівбо нам очей не задоситьбо нам не задосить насі болю нашогохай навіть нездійсненногонебажаного

II

ми не маємо дому — але маємо рукиі насі до того ж кохану що освітлює плачта повторення крил у нащадкахі тоді проростають питання двінких атавізміввибору поміж нами та криламими гукаєм — обирайте останніх —ми не маємо дому —але маємо споминихіба цього не задосить(щоночі топитись в долонях твоїхі випливати на берег) —з мушлею для тебез правом на ще одну спробуз правом на спогади і на ключдо неіснуючого домудо сухої земліщо раптом проросте словами власниминезрозумілими для всіх окрім тебедля тебе окрім усіхбо ви неподільнібо ви неподільніі безсилля твоє — також їхнє безсилля:перед втіхоюперед мурахамиперед яблуками

III

в основу дому покладемо рибуцвіркуназозулюзимовими вечорами вони намнагадуватимуть про літодо того ж цвіркун гратимериба співатимеа зозуля рахуватимескільки всім нам залишилося жити

IV

раніше ключ лежав тутзараз його немазаходимо з іншого бокушукаємо — і немалежить кілька соснових голоккілька соснових шишок

V

стоїш на хмарізаклично махаєш рукою травілюдям звірямМаріяМарія води і снуМарія пахощів та земліМарія тебеале вітер подихів їхніх і поглядівдалі жене хмарумахаєш рукою прощально

VI

вийти в темінь нічного літнього громуторкнутися першої росинина його шорсткій щоці— тату — мовити — тату

VIII

запах рікизапах слідів пташиних на березікохана —одне і те ж саместверджую ввечері після купаннятемний корінь на дні рікиперший жовтий листочок на плесіі я —одне і те ж саместверджуємо ми

VIII

але нам не задосить нас

1979

* * *

милий невтішний і сивиймов тато з трояндаминаш страшний суд вже нікоготоркнутись не зможетіні жовтаві болючі для птахів осінніхмаєм зірвати до одної а чи квітами стати саміначе сива вода наче порухи ангелів в серпніабо осінь осіння і таїна ваша найважчоївашої мови

1979

ОСІНЬ № 546

а іноді так:замети печалі журавлів та розгубленого листязабарвлені в милий вечірзнамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в куткупоміж батьковим кожухомз а очима найлютішого індіанця з племені всіхі ще снігоочищувачі на вулицяхрозгортають замети печаліводії вниз не дивляться —унизу твоя щирістьнікому із нас не потрібнамаю тебе сльозою барвистою —а вона скочує в ріки стрункі наче струниі чисті мов кров козачапливе до славутича-татащоб тріпотіти в рукахнайгіркішого рибалки в світіскочує в теміньтака ж самотня як і ця нічто тепер уже маю їх двісльозинонькиі — врочистий дощ:не заважайте мені рахуватикраплини осені на шибкахпоцілунки на вустах чужих коханихкруків що летітимуть на тлі призахідного сонцяопісля дощуі карети доверху закидані червоними квітамиі тебе з широко розкритими сірими очима —(осінь прийшлаа за нею нікого немаі це — найдивніше…)

1979

* * *

сутінковими птахамипоросла твоя мила і втрачена назвамузика ледве засніженаза теплими мурами слізтамуючи землю і світлопогляньмо на поле срібнетеплим небом налите по вінцятемним небом наповнене вщертьдощ повився мов дикий сідий виноградмоя смертонько мила я плачуколи трохи ущухне твердий листопадколи попіл ущухне кого ми побачимі кому ми пробачимо щосвітанковими назвами? —тамуючи землю і світлопогляньмо на поле срібне(срібне-срібне поле)

1979

* * *

якби ти була моїм голосомі всім що він може назватиякби ти була очима моїмиі всім що вони побачатьякби ти була всім що може бутиі може не бути —голос мій називав би тільки твоє іменоочі б тебе лише бачилиа буття стало б мені за спільниказ яким можна довго сидітирозмовляючи про що завгодноа можна просто довго мовчати —хоч і всю нічі весь ранокі все життяякби ти була моїм голосом та очимаякби ти була

1979

ПОБОЖНИЙ ЧАЙ

Крихта золотазлагідна кинутадо вишнево-летючої пащірозтає неслухняноі м'якоі зелена зоря витікаєіз рани беззвучноїбракне струниі страшно труни

1980

* * *

сонце поволі сідає за школоюти розгубив по дорозі словахочеш мови вкраїнською новоїа стара ще живаце так якби мама твоя виходилаі на порозі зустріла ще однумолоду саму себе і як тодіти пояснив би кожній із нихкого тобі більше сьогодні требачому ти кликав і вона прийшлаоця друга легка й усміхненаі куди піде перша стара й сумнаБоженьку вкрай мене чи розіпни коло себетвою наругу і гнівне заслужив я мерзенний порохзламана квітка просто гній

1981

РЕНЕСАНС

«… треба лиш повернути те, що втрачено

І знайдено, і втрачено знову і знову…»

Т. С. Еліот. «Іст Коукер»

1

І чим далі міцніє затятість,тим ти нижче вклоняєшся лікарю,єдиному, хто не може тебе втішити,єдиному, хто не потребує втішати.Все частіше виходиш на вулиці,безладно наклеєні на планету.Все частіше знаходиш монети,карбовані в п'ятому році, вночі.Люди вже не бояться тебе.І неврожаю вже не бояться.Все частіше разом із ними радієшграції танцюристів, усмішкам повій.Я їхній, лікарю. Хто мій позивач?Хто, як не цей перехожий,мій довільний заручник?І в чому не винен я?

2

Липи замислюють бджіл.Липи — мені повернуто,бджоли — мені.І дарма, що немає гостинців нашим —не те, що циганським — дітям,адже лиш Марія з пучечком безсмертниківвіншувала мене з народинами завше,замислено витираючи пилюкуна старій радіолі.— Ти вигадав мене, — каже лікар. — Тивигадав місто і липи, і бджіл.Ти вигадав Бога, мов нетлю,що рветься щоночі до хати,щодня — із неї.

3

— Ти вбив. Тепер ти мусиш бути, —каже лікар.Татарське зілля, здивлене й зажурене.Продовжуй потайки мережить собі путапід синім небом, між трьох стін.Тобі не буде лиха, бо ти хворий,ти хворий на недолю, — прости.Хіба це важко — поміняти в вазі воду,чи уночі в кімнату нетлів напустить?

4

Ти заламуєш руки і так боляче просишся,піднімаєш останні знамена плачу.Апельсини на брук — і поко… ой, покотятьсясеред білої вулиці — і дітей — і дощу.Де я? Маю натомлені птиціпід високими зорями, над широкими площами.Усміхайся, заплющуй тихесенько очі, —ти непроханий тут і непрощений.

5

У театрі, Галинко,ми не зможемо бути самотніми.Ти ж бо знала.Щебече в руці картонний квитокдля проїзду у загальних вагонахпоїздів пасажирських,що поїдуть сьогоднів моє місто.Слава богу, що я не побачу тебе мертвою.Слава богу, що я не побачу тебе.Лиш не сердься.У виставі, Галинко,глядачам заборонено участь приймати,плювати на підлогу і лузати насіння.Та знаходяться певні ексцентрики,що собі дозволяють усе це,і, звісно, зазнають справедливої кариз боку адміністрації —штраф або смерть.

6

Як дивиться лікар в очі Марії! —голуби купаються в погляді,приливають пір'їни до скронь,змушують посміхатися ріллю і росуна покинутому звечора плузі.І довіра єднається сяйвоміз сяйвом коралів на шиї.І рвучкість, з якою знімає вона сукню —то рвучкість кісток до біління свого.Як чужіша тобі пучок безсмертників —пропорційно своєму засиханню.Чим міцніше стискають вони руки,чим ближче —тим далі.

7

І чим далі міцніє затятість,тим ти нижче вклоняєшся мамі.Купуєш іграшки та гвоздики,приносиш і віддаєш наодинці.Не любові вже просиш —копійок на сигарети,бо за ті, що знайшов на вулиці,вже не купишні сигарет, ні іграшок, ні гвоздик.Викликають лиш посмішкув антиквара.Все частіше виходиш на вулиці,спокійно досліджуєш релігію спектру,вибухаючу в світлій липневій воді,в контрапункті хмар,щойно вирізьбленому вітром, дощем, далиною.Вже нікуди ти не поїдеш,Бог із ним, з тим святим Граалем,з нами Бог.Проходить час — і кров твоя — дим,і хата — срібне колібрі — вмира на долоні.Вже не мудрий — бо є зраджене Слово,і не той, хто питає — бо є сказане Слово,і не той, хто вчить — бо Словом не вчать.

1983