«Невже ж то,— думає Євгеній: —
Невже вона? Та справді... Ні...
Як! Зро́сла в тиші староденній...»
І свій лорнет у метушні
Він обертає знову й знову
На ту, чию ходу і мову,
Чиє лице немовби знав»
«Ти б, князю, часом не сказав,
Хто то в береті малиновім
З послом іспанським там сидить?»
Князь усміхнувся мимохіть;
«Ага! Зустрітися б давно вам!
Стривай, вас познайомлю я».
«Та хто ж вона?» — «Жона моя».
XVIII
«То ти жонатий? Річ неждана!
Давно?» — «Та близько двох років».
«Хто жінка?» — «Ларіна».
«Татьяна?»
«Знайома?» — «Я в сусідстві жив».
«О, то ходімо ж!» — Князь підходить
І до дружини він підводить
Під руку родича свого.
Княгиня, вбачивши його,
Відчула дивне хвилювання,
Повита трепетом палким,
Та жодним поглядом своїм
Не виявила почування:
Зберігся в неї рівний тон,
Смаку хорошого закон.
XIX
Їй-богу, так! І не здригнулась,
Не стала рада, ні сумна...
Брова — і то не ворухнулась,
Не стисла навіть уст вона.
Було її обличчя знане,
Але від давньої Татьяни
Не залишилось і слідів.
Зайти в розмову він хотів
І — і не міг. Вона спитала,
Чи він давно прибув, чи ні,
Чи був у рідній стороні;
Тоді поглянула, недбала,
На мужа — і майнула вмить...
Немов прикутий він стоїть.
XX
Невже та сама це Татьяна,
Кому в недавні дні оті,
В початку нашого романа,