З венеціанкою вночі,
По тихих водах пливучи
В таємно-мовчазній гондолі,
І серце щасне заспіва
Петрарки й любощів слова.
L
Чи дочекаюсь я свободи?
Пора, пора! Той час наспів!
Броджу над морем, жду погоди10,
Маню вітрила кораблів.
Коли, змагаючися з морем,
Його розпуттям неозорим
Помчуся, сповнений жаги?
Пора покинуть береги
Мені ворожої стихії,
І там, де ясно мерехтить
Моєї Африки блакить11,
Зітхати по смутній Росії,
Де я страждав, де я любив,
Де серце я похоронив.
LI
Ми вдвох з Онєгіним хотіли
В далеких побувать краях;
Та примхи долі повеліли
Йому на інший стати шлях.
Без батька він тоді зостався.
Перед Онєгіним зібрався
Неситих кредиторів рій.
З нас має кожен розум свій:
Євгеній, позвів не любивши,
Усе, що в спадщину дістав,
Їм добровільно передав,
По тій утраті не жалівши,—
А може, чув він оддаля,
Що дядька кличе вже земля.
LII
Що ж? Управитель сповіщає
Його писанням жалібним,
Що дядько смерті виглядає
І попрощатись хоче з ним.
Листа проглянувши сумного,
Євгеній рушив у дорогу,
Валдайську слухаючи мідь,
І позіхав заздалегідь,
Приготувавшися лукаво
Заради грошей до оман
(Цим і почав я свій роман),—
Та смерть уже скінчила справу;
Застав він дядька на столі,