Горить він, повен милування;
Пробачмо юності палкій
Шаленства юний буревій.
XVI
Ні в чім вони не мали згоди,
Усе до роздумів вело:
Племен розвіяних угоди,
Плоди наук, добро і зло,
Освячений віками звичай,
І смерті вирок таємничий,
Життя і доля, щастя й труд
Під їхній підпадали суд.
Поет у творчому натхненні
Читав з осяяним лицем
Північних розділи поем;
Слухач поблажливий, Євгеній,
Хоч і не все в них розбирав,
Проте уважно вислухав.
XVII
Найбільше ж пристрасті манили
Уми пустельників моїх;
Зламавши їх бентежні сили,
Онєгін згадував про них
Крізь ледве сховане зітхання.
Блажен, хто знав ті хвилювання
І вчасно знати перестав;
Тому ще краще, хто не знав,
Хто вмів розлукою — кохання,
Гнів — лихослів'ям холодить,
Хто, позіхаючи, прожить
Міг без ревнивого страждання,
І те добро, що дід надбав,
Лукавій двійці не звіряв!
XVIII
Коли ми станем під знамена
Розсудливої тишини,
І пристрасть вигорить шалена,
І нам уже смішні вони,
Оті її свавольні хвилі
Та серця відгуки спізнілі,
Приборкані, хоч не без мук,—
Ми радо слухаємо звук
Чужих зізнань; душа вбачає
У них свойого щастя слід.
Так часом сивий інвалід
Охоче вухо прихиляє
До мови юних усанів,
Дарма що вік його відцвів.
XIX