Побожно воскресить накажеш:
Чи правда, друже?» — «Зовсім ні!»
«Пишіть-но оди лиш мені,
XXXIII
Як їх писали в літа давні,
Як те заведено колись...»
«Писати оди лиш прославні!
Та годі, друже, схаменись!
Згадай-но, що сказав сатирик!
Хіба «Чужої тями» лірик
Миліший для смаків твоїх
За наших віршників сумних?»
«Та все в елегії нікчемне;
Мета у ній така дрібна;
А в оді все — височина
І благородство...» — Надаремне
Я б заперечував тобі:
Нащо сварити дві доби!
XXXIV
Прихильник слави і свободи,
У вируванні дум своїх,
Писав би Володимир оди,
Та Ольга не читала їх.
Поети слізні таємничі,
Коханим ви читали в вічі
Свої писання? Гомонять,
Що втіхи кращої не знать.
Блажен, хто в сміливості скромний
Читає ніжний утвір свій
Пісень обранці неземній,
Красуні чарівливо-томній!
Блажен... хоч, може,— хто те зна —
Про інше думає вона.
XXXV
Та я свої рядки примхливі,
Що в гармонійний злиті рій,
Читаю тільки няні сивій,
З дитинства подрузі моїй,
Чи після довгого обіду
Свого поважного сусіду
За полу у кутку зловлю
Й трагедією там давлю
Або (тут жарти залишаю)
У нападі нудьги та рим
Ходжу над озером моїм,
Качок полохаючи зграю:
Почувши гармонійний спів,
Вони злітають з берегів.
XXXVI. XXXVII