43808.fb2
Он кістякова постать горда,
Он карлик, он дивує світ
На журавлиних лапках кіт.
XVII
Від дива й жаху серце мліє:
Он верхи рак на павуці,
Он череп на гусиній шиї
Стирчить в червонім ковпаці,
Вітряк навприсядки гасає,
Тріщить і крилами махає;
Сміх, гавкіт, крики, свист і стук,
І людська річ, і кінський грюк!31
Та що подумала Татьяна,
В юрбі побачивши чудній
Того, хто наймиліший їй,—
Героя нашого романа!
Онєгін за столом сидить
І в двері крадькома зорить.
XVIII
Він знак подасть — і всі тупочуть;
Він п'є — всі п'ють і всі кричать;
Він засміється — всі регочуть;
Насупить брови — всі мовчать;
Він там хазяїн, річ видима:
І з пожвавілими очима
Татьяна, хоч іще тремтить,
Насміла двері прочинить...
Враз вітер поривом нежданим
Згасив тремтячий ряд огнів,
Жахаючи домовиків;
Онєгін зором полум'яним
На них поглянув, далі встав
І до дверей попрямував.
XIX
І страшно стало; і квапливо
Метнулась Таня утікать:
Несила! Рветься нетерпливо
І з жаху хоче закричать,—
Дарма! Євгеній на порозі.
Перед потворами, в тривозі,
З'явилась діва; дикий сміх
Перекотився; очі всіх,
Копита, хоботи пістряві,
Всі роги та хвости чудні,
Всі ікла й пальці костяні,
Всі вуса й язики криваві —
До неї! Вся страшна сім'я
Кричить одно: моя! моя!
XX