— А потім тільки — кліп! кліп! кліп! — Вітасик закліпав повіками, показуючи Жені, як це робив Борис Іванович. — П'ять хвилин не міг нічого сказати. Так ця думка вразила його. І він тут же, при нас, почав дзвонити своєму дядькові. Спершу довго було зайнято, а тоді нарешті додзвонився. «Дядечку, — каже, — тільки я вас благою, скажіть мені правду, у вас немає ніяких неприємностей?» Ну я не буду тобі переказувати цю розмову, бо я ж не чув, що йому той відповідав, але начебто дядько сказав, що все о'кей. Гроші він позичав, бо накльовувалися якісь дуже цінні експонати для його порцелянової колекції. І хай, мовляв, Боря не турбується і не морочить собі голову. Але Бориса Івановича розмова з дядьком не дуже переконала. Що це за експонати, які коштують такі шалені гроші? Та й голос у дядька був якийсь не такий, як завжди. Одним словом — щось не те… Так Борис Іванович і сказав.
— Ясно, — Женя загадково усміхнувся. — А тепер сядь, бо ти зараз упадеш… Моя двоюрідна сестра Олечка, та, що працює в ощадкасі, ти її знаєш, заходила увечері до нас узяти журнал «Дружба народов» з Рибаковим. І розказала, що у них вчора у касі трапилося…
Женя переповів Вітасику те, що ви вже знаєте — про члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба та про його дружину «кореспондентшу» Ірину Семенівну, про оті сорок тисяч…
— Тю! — вражено сказав Вітасик. — Це вже не смішно. Це вже не поодинокі випадки, а — система. Тепер ми вже просто не маємо права мовчати.
— Я теж так думаю, — погодився Женя. — Може, це справа серйозніша за той розбійний напад. Причому ти звернув увагу — і там сорок тисяч, і там сорок тисяч. Однакова сума.
— Точно. Це, мабуть, не випадково.
— Ходімо до Степана Івановича.
— Сьогодні ж неділя!
— Додому.
— Чи зручно?
— Коли йдеться про шантаж, а може, навіть загрозу для життя таких людей — професорів, академіків, лауреатів, — які можуть бути церемонії?
— Спершу подзвонимо.
— Давай.
Вони підвелися з лави на бульварі, де сиділи, і попрямували до телефонної будки на розі біля гастроному.
— Дзвони ти. Він тебе краще знає. Ти з ним більше контактував, — сказав Вітасик, даючи Жені двокопійочник.
— Ну, добре, — Женя набрав номер.
Відповів жіночий голос. Трубку взяла дружина Горбатюка Ніна Олександрівна.
— Добрий день! А Степана Івановича можна?
— Добрий день. А хто це його питає?
— Це Женя… Кисіль. Дуже… дуже треба.
— Зараз.
— Добрий день! — весело привітався капітан Горбатюк. — Що сталося?
— Здається, щось серйозне. Чесне слово. Хочемо порадитися. Тільки, вибачте, — не по телефону…
— Ну що ж, приходьте. Тільки зараз. Бо через дві години їду у справі.
— Спасибі. Ми зараз, зараз!..
Степан Іванович сам відчинив їм двері.
— Здоров, оперативники! Ну, що там у вас?
Ніна Олександрівна усміхнулася з кухні і привітно закивала головою.
Вони сіли у кімнаті на диван і почали розповідати. По черзі. Женя про професора Петриківського, Вітасик про колекціонера доктора наук Помазана, потім знову Женя — про члена-кореспондента Стародуба. Так домовилися зарані.
Степан Іванович слухав уважно, але часом ледве стримував усмішку.
Тільки як хлопці вже закінчили свою розповідь, капітан Горбатюк дозволив собі усміхнутися.
— Ну що ж, дорогі друзі, факти, наведені вами, самі по собі досить цікаві, але поки що доказами чиєїсь злочинної діяльності бути не можуть. У кожному випадку є своє пояснення «потерпілого», куди він подів або хоче подіти свої гроші. Навіть якщо ці пояснення й не дуже переконливі, ніхто не має ніякого права втручатися. Саме втручання й було б протиправною, а відтак і кримінально караною дією. Отже, любі мої хлоп'ята, на цей раз творчої співпраці у нас з вами, мабуть, не вийде…
Хлопці вийшли від капітана Горбатюка засмучені й похнюплені.
— Я ж казав — дохле діло, — зітхнув Вітасик.
— Що ж ми тепер Милочці скажемо? — глянув на нього Женя.
Вітасик мовчки знизав плечима.