Той, хто злагодив цю незвичайну людиноподібну ляльку, заслуговував найвищої похвали.
Ми були в захваті. А ще нам було цікаво, чи зможе пан Ляпка оживити Алойзі.
Анатоль, що досі мовчав, пристав до нашої розмови і зі знанням діла заходився пояснювати, як злагоджено ляльку. Скориставшися з цього, я непомітно поніс Алойзі нагору, в лікарню хворих речей. Пан Ляпка давно вже чекав на мене.
— Поклади його на стіл,— сказав він, коли я увійшов.— Треба негайно братися до роботи.
— А можна мені лишитися? — запитав я несміливо.
— Навіть треба! — відповів пан Ляпка.— Мені і знадобиться твоя допомога.
Ми ще не встигли поснідати, й пан Ляпка почастував мене пілюльками для вирощування волосся. Потім звелів роздягти Алойзі.
Виявилося, що все ляльчине тіло вкрите тонким шаром рожевуватого металу.
Пан Ляпка дістав із кишені банку з маззю і сказав:
— Натирай Алойзі доти, поки під металевою шкірою з'являться кровоносні судини. Наберися терпіння, попрацювати доведеться чимало. Починай з ніг, а я поки заходжуся біля легенів та серця.
Ми працювали кілька годин поспіль. Пан Ляпка відгвинтив пластинку, що прикривала грудну клітку Алойзі, й довго копирсався в механізмові.
Мені від натирання зовсім стерпли руки, та я домігся свого. Під металевою шкірою Алойзі поволі почали проступати тонесенькі жилочки.
— Годі,— сказав пан Ляпка, не дивлячись у мій бік.— Тепер берися до рук.
Я заходився натирати маззю плечі й руки Алойзі. Закінчив роботу одночасно із дзвінком на обід.
Пан Ляпка, зашарівшись од задоволення, випростався, пригвинтив назад пластинку і сказав захоплено:
— Чудово! Блискуче! Йди обідай, а я йому, сердешненькому, тим часом вправлю мізки.
Я нехотя залишив лікарню й побрів до їдальні. Першим підскочив до мене Анатоль, за ним усі хлопці. Вони навперебій питали:
— Алойзі вже ходить?
— Він розмовляє?
— Що робить пан Ляпка?
— Коли він зійде вниз?
— А що в Алойзі у голові?
— Він навчився мислити?
Я розповів про все, що бачив, і заходився їсти, щоб швидше вернутися до лікарні.
Коли я доїдав десерт, з коридора долинули кроки. Двадцять пар очей втупилися в двері.
Ті тихо розчинились, і ми побачили Алойзі, якого підтримував пан Ляпка.
Боязко й невміло переставляючи ноги, Алойзі прямцем ішов до нас, повертаючи голову то в той, то в той бік і химерно розмахуючи лівою рукою.
— Ось він! — урочисто вигукнув пан Ляпка.— Познайомтеся з новим товаришем.
— Добридень, Алойзі,— привітався Анатоль, захоплено дивлячись на ляльку.
— Здрастуй,— відповів Алойзі, заїкаючись на кожному складі.
— Скажи, як тебе звати! — гукнув йому над вухом пан Ляпка.
— А-лой-зі Ку-ку-ку...— раптом закував він, повторюючи перший склад свого прізвища.
Пан Ляпка розкрив йому рота й загвинтив якогось гвинтика під язиком.
— Ану спробуй ще раз.
Алойзі з полегкістю зітхнув і відповів плавніше:
— Алойзі Ку-ку-рі-ку. Мене звати Алойзі Ку-ку-рі-ку.
— Чудово! — заплескав у долоні пан Ляпка.— Дивовижно! А тепер сідай до столу. Хлопці, дайте йому чогось поїсти.
Алойзі так само повільно, обережно підступив до столу, сів на стілець і сказав глухуватим голосом:
— Дай-те мені їсти.
Один з Антоніїв подав йому тарілку з макаронами й виделку. Алойзі незграбно затис виделку в кулаці й заходився їсти. Макарони падали на підлогу, вилітали з рота. Але ті, що попадали в рот він охоче жував і ковтав.
— Смачно! — сказав Алойзі, коли тарілка спорожніла.
Він досить швидко навчився і їсти, й ходити, й розмовляти. За годину Алойзі вже компонував складні речення. А ввечері завів із паном Ляпкою тривалу розмову про академію.
Другого дня ми повели його гуляти в парк. Ходив він уже як усі й навіть спробував бігти з Анатолем наввипередки, проте перечепився ногою за ногу і впав.
Він навчився їсти ножем і виделкою, а на третій день сам умився, зачесався і вдягнувся.
За тиждень нікому й на думку не спало б, що Алойзі — звичайна лялька, яку оживив пан Ляпка.
******************************Казка про місячних жителів************************
Коли ми вранці своїм звичаєм принесли панові Ляпці наші сонні люстерка, він урочисто оголосив:
— Слухайте, хлопчики! Завтра, рівно об одинадцятій ранку, в нашій академії почнеться велике свято. Ви, певне, здогадуєтесь, у чому річ. Я розповім, що бачило моє праве око на Місяці, тобто казку про місячних жителів. Я запросив на свято всі сусідні казки і втричі збільшив шкільний зал, щоб усім вистачило місця. На сьогодні призначаю прибирання. Ви маєте бути причесані, ошатні, гарні. В академії наведіть бездоганний порядок. По вказівки звертайтеся до Мате-уша. Я готуватиму частування. Прошу мені не заважати. Сподіваюсь, на вас можна покластися?
— Можна, пане професор! — відповіли ми хором. І тут-таки взялися до роботи.