Аж там побувало
І все, що спізнало,
Мені розказало.
Поверхня Місяця вкрита горами з міді, срібла й заліза. Гори всередині густо змережені довжелезними звивистими коридорами, що ведуть до печер.
А в печерах мешкають жителі Місяця — місячани.
На поверхні Місяця панує дикий холод, і тому місячани ніколи не виходять із своїх печер. Вузькими коридорами місячани спускаються в глибінь планети й довбають металевий грунт. Вони настирливі й працелюбні, як мурахи.
Рослин і тварин на Місяці немає; крім місячан, там не побачиш жодної живої істоти.
Все тіло в місячан — із каламутної рідини кольору хмари, воно вкрите тонкою еластичною шкіркою, схожою на желатину, й може прибирати будь-якої форми.
У кожного місячанина є скляна посудина, в якій він перебуває весь вільний час. Кожна посудина особливої форми, завдяки чому місячани й відрізняються один від одного.
У помешканнях місячан багато дивовижних речей з міді й заліза. Тут і кола, й квадрати, й куби, й поставлені на триніжки та розвішані по стінах тарілки та миски.
Вогнем місячани не користуються. Вони самі випромінюють світло. їдять вони зелені кульки, які виготовляють із видобутої міді, а перемовляються з допомогою звуків, схожих на срібний дзвін.
Місячани не ходять, як ми, а плавають, наче хмари. В роботі вони використовують не інструменти, а промені, що їх самі ж і випромінюють.
У південній півкулі Місяця, у Великій Срібній Горі, живе грізний і могутній повелитель місячан, король Неслух. Це єдиний місячанин, тіло якого має певну форму, й тому він не користується скляною посудиною. Король Неслух дуже схожий на людину. В нього є руки, ноги, але поки що йому бракує обличчя. Голова його являє велику гладеньку кулю.
У короля Неслуха є довгий вузький меч. Цим мечем він пронизує всіх підданих, що завинили перед ним.
Якось король Неслух порушив звичай свого народу й вийшов на поверхню Срібної Гори. Саме тоді й сталася подія, якої ніхто не міг передбачити...
Тут пан Ляпка урвав розповідь і насторожився. З парку долинув крик, затріщало гілля, почувся брязкіт розбитого скла. Там коїлося щось неймовірне.
Гамір швидко наближався. Раптом двері рвучко розчинилися, й на поріг ступив Алойзі.
Розпатланий, брудний, він грізно вимахував грубою сучкуватою палицею.
Обличчя його було спотворене люттю.
— Он ви де, пане Ляпка! — загорлав він так гучно, що в мене мурахи по спині побігли.— Балюєте без мене? Так?! Мене, значить, вирядили щигликів годувати, а самі казочки торочите? Ану геть — щоб і духу тут вашого не було! — І почав вимахувати палицею над головами переляканих гостей.
Панові Ляпці відібрало мову, в нього нервово сіпалася брова.
Алойзі підскочив до святкового столу і щосили торохнув по ньому палицею. Стіл затріщав. Скалки фарфору та скла разом із варенням і кремом полетіли просто межи очі гостям, що сиділи поблизу.
Анатоль спробував угамувати Алойзі, але той одним ударом кулака звалив його на підлогу.
У залі зчинився шарварок.
Одна королева й дві юні принцеси знепритомніли, інші гості посхоплювалися з місць і хто в двері, хто у вікно кинулись навтьоки.
Пан Ляпка отетеріло втупився в Алойзі, він не міг зронити й слова і тільки ще трошки понижчав.
— Гей ви, добродії й добродійки! — зарепетував Алойзі.— Ану уривайте звідціля! Ох ти ж, Гидке каченя, мерщій качуляй, поки я тебе не порішив! А тобі, Мурашко-музико, ще й повторювати треба, так? Геть! Тепер я гуляю! Ха-ха-ха!
Раптом із натовпу переляканих гостей вийшла висока вродлива жінка з гордою поставою. Вона підступила до Алойзі й грізно промовила:
— Я Повелителька ляльок. Наказую тобі забиратися звідси!
Та Алойзі був незвичайною лялькою, і влада Повелительки ляльок не мала проти нього сили. Він розреготався їй у вічі, повернувся спиною і, розштовхуючи гостей, закричав:
— Це ще не все, пане Ляпка! Я всю академію на друзки рознесу! Ясно? На друзки!
Альфред не втримався й заплакав.
Хлопці стояли ошелешені й мовчки дивилися на пана Ляпку. Я тремтів од гніву та образи.
Зал поступово спорожнів.
З двору долинав гуркіт екіпажів, що квапливо роз'їжджалися. Непритомну королеву пажі винесли на руках.
У залі лишились тільки ми та пан Ляпка. Він стояв непорушно, в тій самій позі, й некліпно дивився поперед себе.
Зал знову зменшився і став такий, як раніше. Небо заснували хмари, припустив дрібний осінній дощик.
Алойзі з неприхованою зловтіхою розсівся у кріслі навпроти пана Ляпки і з викликом засвистів.
Аж ось пан Ляпка отямився. Він окинув оком порожній зал, позирнув на нас — ми й досі стояли попід стіною,— потім на Алойзі і сказав, ніби нічого й не сталося:
— Шкода, хлопчики, що я не закінчив казки про місячних жителів. Доведеться відкласти її до наступної книжки. Шкода. Здається, час обідати. Чи не так, Матеуше?
— Авда, авда! — вигукнув Матеуш і полетів до їдальні.
Пан Ляпка пройшов повз Алойзі, не зважаючи на нього, здійнявся в повітря й полетів слідом за Матеушем, притримуючи поли брунатного фрака.
Он який це був шляхетний чоловік!
************************************Таємниці пана Ляпки**************************
Коли півроку тому я брався до цих нотаток, то й гадки не мав, що доведеться розповідати стільки дивовижних історій.
А останніми днями додалося так багато подій, що й міри немає. І головне, з певного часу щось незбагненне почало коїтися з самим паном Ляпкою.
Передусім ми стали помічати, як виходить із ладу його чарівна помпочка. Пан Ляпка щодень меншав та меншав і жодного разу не набув своєї первісної подоби. Це неабияк дратувало його, він ставав похмуріший і будь-якої миті міг поринути в гнітючу задуму. Якось пан Ляпка замислився, їдучи своїм звичаєм нагору, й кілька годин просидів між двох поверхів на бильцях. Іншого разу, літаючи над столом із коновкою в руці, він забув, що ширяє в повітрі, глибоко замислився, впав у миску з баранячою смаженею і навіть не помітив цього.
Та найголовніше, як я сказав, було те, що він без упину меншав. Навіть Альфред, найменший між нас, тепер був вищий проти пана Ляпки на цілу голову.
— От побачите: якщо так триватиме й далі, то десь за місяць пан Ляпка зникне зовсім,— кепкував Алойзі.