Матеуш узагалі не балакучий, а бувають дні, коли він ні з ким не перемовиться й словом.
Пан Ляпка проти його затятості має спеціальні ліки-веснянки.
Не пам'ятаю, чи я вже казав, що геть усе обличчя пана Ляпки поцятковано веснянками. Спершу мене найдужче дивувало, чого це веснянки щодня змінюють своє місце: сьогодні вони рясніють у пана Ляпки на носі, завтра — на чолі, а післязавтра — на бороді чи на шиї. Виявилося, що все це через неуважність пана Ляпки. На ніч він збирає всі веснянки й ховає їх до золотої табакерки, а вранці знов прилаштовує на обличчя, але щоразу на інше місце. Пан Ляпка ніколи не розлучається зі своєю табакеркою, де в нього багато запасних веснянок, різних і розміром, і забарвленням.
Щочетверга з міста приходить перукар, на ім'я Філіп, і приносить для пана Ляпки свіжих веснянок — він бритвою зшкрібає їх з облич своїх клієнтів, коли голить їх! Пан Ляпка пильно переглядає веснянки, приміряє перед дзеркалом, а вже потім ховає до табакерки.
В неділю й на свята пан Ляпка рівно об одинадцятій виголошує:
— Ну, а зараз обновимо веснянки.
По цих словах він бере з табакерки чотири-п'ять найбільших і найкращих веснянок і наліплює їх собі на ніс.
На думку пана Ляпки, немає нічого кращого за великі червоні й жовті веснянки.
— Од веснянок людина розумнішає, до того — вони оберігають від нежиті,— часто нагадує нам пан Ляпка.
Коли ж хтось із учнів добре відповість на уроці, пан Ляпка урочисто дістає з табакерки веснянку й прилаштовує її щасливчикові на носі.
— Носи, хлопче, з гідністю цю нагороду,— каже він.— Ніколи не знімай її. Це найвища відзнака, яку тільки можна здобути в моїй академії.
Один з Августів здобув уже аж три великі * веснянки, а дехто з хлопців дістав по одній, по дві; всі вони носять їх з неабиякою гордістю. Я дуже заздрю їм і все віддав би, щоб і собі здобути таку відзнаку. Та пан Ляпка каже, що в мене ще зовсім мало знань.
Матеуш теж не байдужий до веснянок пана Ляпки. Він має їх за найсмачніші ласощі. Тільки-но Матеуш затято умовкне, пан Ляпка знімає зі свого обличчя найзужитішу веснянку й дає її Матеушеві, щоб той з'їв. І Матеуш знов починає розмовляти.
Одного дня — а було це в червні — пан Ляпка заснув у парку й незчувся, як його покусали комарі. Він заходився так завзято чухати свого носа, що здряпав усі веснянки. Я тихесенько визбирав їх у траві й заніс Матеушеві. Відтоді він заприятелював зі мною й розповів незвичайну історію свого життя.
Перекажу її, нічого не змінюючи, тільки долучатиму до кожного з Матеушевих слів початок.
***********************Незвичайна Матеушева розповідь*************************
Я не птах — я короленко. Коли я був маленький, мені часто розповідали казки, як люди обертаються на птахів та звірів. Я ніскілечки не вірив тим вигадкам.
Аж раптом моє власне життя повернуло зовсім у казковий бік.
Народився я в королівській родині, був одинчиком і з часом мав успадкувати трон могутнього володаря. Мешкав я в оздобленому мармуром та золотом палаці, висланому перськими килимами, кожну мою забаганку виконували догідливі міністри й придворні, кожну мою сльозу, коли я плакав, брали на облік, про кожну усмішку робили запис у спеціальній книзі королівських усмішок. А тут... тут я шпак, що почувається чужим як поміж птахами, так і між людьми.
Мій батько був могутній король. Мільйони людей тремтіли, зачувши саме його ім'я. Він володів незліченними скарбами й палацами, золотими коронами, скіпетрами, коштовним камінням — одне слово, в нього було те, що іншим навіть уві сні не снилося.
Моя мати теж була королівського роду, і слава про її красу линула по всьому світу. Мав я чотирьох сестер, і всі повиходили заміж за королів: одна — за іспанського, друга — за італійського, третя — за португальського, четверта — за голландського.
Наші судна панували на всіх морях, а військо було таке велике й могутнє, що ми не боялися ніякого ворога, і всі королі світу запобігали ласки й прихильності мого батька.
Змалечку я захопився полюванням і верховою їздою. В моїй власній стайні було сто двадцять скакунів арабської та англійської породи і сорок вісім диких мустангів.
У моїй зброярні були мисливські рушниці, злагоджені найкращими зброярами й спеціально підігнані до мого зросту, мого плеча та ока.
Коли мені виповнилося сім літ, мій вельможний батько приставив до мене дванадцять найвизначніших учених і повелів їм навчати мене всього того, на що вдатні самі.
Навчався я гарно, але жагуче бажання їздити верхи й полювати ні на мить не полишало мене, і я ні про що інше й думати не міг.
Батько, непокоячись про моє здоров'я, заборонив мені сідати в сідло.
(Я ридма ридав, а чотири фрейліни старанно збирали мої сльози у кришталеву пляшечку. Коли пляшечка наповнилася по вінця, за нашими звичаями, на цілих три дні було оголошено всенародну жалобу. Всі вдягалися в чорні шати. Прийоми, бали, бенкети заборонили. До половини щогли було спущено прапора, а все військо на знак смутку повідчіпляло шпори.
Я так нудьгував за своїми кіньми, що мені й шматок до рота не ліз; я не хотів учитися й цілі дні просиджував на маленькому троні, ні до кого не озиваючись і не відповідаючи на жодне запитання.
Усі вчені, а також моя матінка без кінця-краю умовляли короля скасувати власний наказ. Але марно. Батько не мав звички ламати своє слово.
Він сказав:
— Моя батьківська й королівська воля непохитна. Здоров'я спадкоємця трону я ставлю вище, ніж забаганку сина. Серце крається, коли я дивлюся на його зажуру, та буде так, як радять мої придворні медики. Короленко не сяде на коня доти, поки йому не виповниться чотирнадцяти літ.
Не можу збагнути, чого придворні лікарі заборонили мені їздити верхи, адже всім відомо, що я один із кращих у країні вершників і що правлю конем так само ловко, як мій батько королівством.
Вночі мені снилися мої скакуни, мої улюблені коні, крізь сон я шепотів їхні імена, які так добре пам'ятав.
Якось серед ночі мене розбудило тихе іржання під вікном. Я підхопився з ліжка й визирнув у двір. На стежці стояв під сідлом мій найкращий кінь Алі-Баба. Він, мабуть, не раз чув, як я кличу його. А зараз, уздрівши мене, радісно заіржав і підстрибнув до самісінького вікна. Я навпомацки одягся, вхопив рушницю і тихенько скочив через вікно просто на спину Алі-Бабі. Кінь рвонув з місця, перемайнув через один паркан, другий і поскакав, не вибираючи дороги, світ за очі. Якийсь час ми мчали при світлі місяця, аж дух захоплювало, а коли я впевнився, що за нами ніхто не женеться, то смикнув за повід і повернув коня до лісу, який мрів удалині.
Сп'янілий від нічної їзди, я геть забув про батькову заборону і про те, що в лісі чатує небезпека. Тоді мені було вісім літ, але хоробрістю я не поступався п'ятьом королівським гренадерам.
Коли я дістався до лісу, кінь неабияк занепокоївся — уповільнив ходу, а потім затремтів, заіржав і зупинився як укопаний.
На лісовій стежині проти Алі-Баби стояв величезний вовцюга. Він вишкірив страхітливі ікла, з писка в нього текла піна.
Я натяг повід і вхопив рушницю. Вовк із вишкіреною пащею поволі рушив у мій бік.
Я заволав:
— Іменем короля наказую тобі, вовче, зійти з дороги, бо змушений буду тебе вбити!
Але вовк тільки зареготав, як людина, й сунув на мене далі.
Я звів курок, прицілився і вліпив увесь заряд в роззявлену вовчу пащу.
Постріл був несхибний. Вовк скулився, ніби хотів стрибнути, і впав до ніг Алі-Баби. Я скочив на землю й підійшов до звіра. Та коли я зупинився перед ним, розглядаючи його дорідну голову, вовк, напруживши останні сили, ворухнувся і вгородив мені в праву ногу гостре, як ніж, ікло. Я відчув страшний біль, але за мить вовчі щелепи розтулилися, й голова його важко впала на землю.
Аж тут з усіх боків долинуло грізне вовче виття.
Напівмертвий від болю й жаху, я виліз на Алі-Бабу й почвалав назад до палацу. Коли дістався до саду, була ще ніч. Я під'їхав під вікно й прослизнув до покоїв, полишивши коня на самого себе. Жодна жива душа не помітила того, що я відлучався. Я швиденько ліг у ліжко й заснув як мертвий. А коли вранці прокинувся, то побачив шістьох лікарів і дванадцятьох мудреців, що схилились над моїм ліжком і скрушно хитали головами. З ноги в мене юшила кров.
Боячись батькового гніву, я й словом не прохопився про нічну пригоду та про свою зустріч із вовком.
Спливав час, кров цебеніла з рани, й придворні лікарі ніяк не могли її зупинити. Запросили найславетніших столичних хірургів, але й ті не могли зарадити біді. Кров із рани текла щодалі дужче. Чутка про мою хворобу облетіла всю країну, юрми людей стояли посеред майданів і вулиць столиці на колінах і благали бога, щоб я одужав.
Матінка, вмиваючись слізьми, не відходила од мене, а батько розіслав по всіх усюдах прохання надіслати найкращих лікарів.