Я заходився ретельно збирати всі ґудзики, особливо ті, що траплялися мені поза академією пана Ляпки — у трамваї, на вулиці, ба навіть у сусідніх казках. Непомітно я відтинав їх ножичком од пальт, жакетів і піджаків, де тільки випадала нагода. За це мені частенько неабияк перепадало.
Листоноша штовхнув мене в калюжу, якийсь горбань одшмагав кропивою, а літня добродійка, що в неї я відірвав ґудзика від плаща, побила мене парасолькою.
Та це не зупинило мене, і я можу сміливо сказати — на весь окіл годі шукати ґудзика, якого не було б у моїй колекції.
Я назбирав сімдесят вісім дюжин ґудзиків — усі різні. Та, на жаль, жоден не підходив до Матеушевої шапочки. І я поклявся шукати доти, поки не знайду чарівного ґудзика лікаря Пай Хіво.
Одного тільки не збагну: чого за це не взявся пан Ляпка. Якби він тільки захотів, то відразу знайшов би клятого ґудзика й розчаклував безталанного короленка. Панові Ляпці все приступне! Немає жодного діла, яке було б йому не під силу!
Він може будь-коли сказати, хто що думає; може сісти в крісло, яке мало б стояти поруч нього, але якого насправді немає; може літати, як надувна кулька; може з маленьких предметів робити великі й навпаки; вміє з барвистих скелець наготувати різних страв, а то ще зніме полум'я свічки й кілька днів носить його в кишені жилетки.
Одне слово, він всемогутній.
Якось, коли я думав про все це на уроці, пан Ляпка насварився на мене пальцем і сказав:
— Послухайте, голуб'ята! Декому з вас здається, що я — чарівник чи штукар. Тим, хто так вважає, скажіть, що вони — телепні. Я кохаюсь у винахідництві Й чудово знаюся на казках. От і все. Та коли ви хочете Приписувати мені якісь дивовижі, то це мене не обходить. Можете фантазувати, скільки вам заманеться. Я не втручаюся в чужі справи. Смішно тільки, що дехто вірить, ніби людина може перетворитися на птаха. Правда, Матеуше?
— Авда, авда! — заволав Матеуш із внутрішньої кишені сюртука пана Ляпки.
— Як на мене,— вів далі пан Ляпка,— все це чистісінької води вигадки.
— Ну, а казки, пане професор, теж вигадки? — раптом спитав Анастазі.
— З казками буває по-всякому,— сказав пан Ляпка.— Дехто, приміром, вважає, що я теж вигаданий і моя академія вигадана. Але це неправда...
Всі учні щиро люблять і шанують пана Ляпку, бо він дуже добрий і ніколи не гнівається.
Якось він зустрів мене в парку, всміхнувся і сказав:
— Тобі неабияк личить руде волосся, хлопче! — І, допитливо поглянувши на мене, додав: — Ти подумав зараз, що мені десь літ сто. Чи не так? А тим часом я на двадцять років молодший за тебе.
Мені й справді майнуло це в голові — тож стало прикро, що пан Ляпка вгадав мої думки. Однак я довго питав себе, як це може бути, що пан Ляпка на двадцять років молодший за мене.
Потім я дізнався від Матеуша, що на другому поверсі, де вони мешкали з паном Ляпкою, стоїть двоє ліжечок завбільшки з коробочку на цигарки, і що в них вони сплять. Не диво, що в такому ліжечку вміщається шпак. Але пан Ляпка?! Можливо, Матеушеві тільки так ввижається, а може, це вигадки, однак він розповідав мені, що завжди опівночі пан Ляпка починає меншати й кінець кінцем стає крихітний, як немовля. Волосся, вуса й борода в нього випадають, і він лягає в маленьке ліжечко, що стоїть поряд із ліжечком Матеуша.
На світанку пан Ляпка встає, вкладає собі до вуха збільшувальну помпочку і вже за мить більшає. Потім ковтає кілька пілюльок для вирощування волосся і в такий спосіб хвилин за десять вертає собі звичайну подобу.
Помпочка пана Ляпки заслуговує, щоб про неї розповісти докладніше. Зовні вона схожа на маслянку від швейної машинки. Коли пан Ляпка прикладає помпочку до якого-небудь предмета й натискує на її денце, предмет тут-таки починає більшати. Завдяки цьому пан Ляпка за мить може перетворитися з немовляти на дорослу людину; завдяки цьому на обід для всієї академії вистачає шматочка м'яса завбільшки з долоню — з нього роблять стільки смажені, що її годі й з'їсти. Але помпочка збільшує предмети тільки за потреби, а коли потреба минає, предмет знову меншає. Саме тому пан Ляпка опівночі стає зовсім манюнім, а всі ми, тільки-но з'їмо смаженю, відчуваємо такий голод, ніби й рісочки в роті не мали. Отож мусимо на десерт з'їдати що-небудь наготовлене з кольорових скелець.
Але без десерту можна прожити, тож чари помпочки на нього не діють, і кольорових скелець треба мати чимало. Це нас дуже засмучує, проте пан Ляпка обіцяв, що збільшувати солоденьке він навчиться іншим способом.
На перший сніданок пан Ляпка з'їдає кілька кольорових скляних кульок і запиває їх зеленою настоянкою. Ця настоянка, каже Матеуш, повертає пана Ляпку до пам'яті, бо під час сну пан Ляпка геть усе забуває. Якось уранці настоянка кінчилася, й пан Ляпка не міг пригадати, ні хто він такий, ні як його звати; він не впізнав ні своєї академії, ні учнів, ба навіть Матеуша називав Трезором, начебто це був не шпак, а пес.
Пан Ляпка ходив як божевільний по академії і волав:
— Добродію Андерсен! Я згубив учорашній день. Ясю! Малгосю! Куд-ку-дак! Я курка! Зараз знесу яйце! Верніть мені мої веснянки!
Якби Матеуш не полетів за море й не позичив у трьох веселих гномиків пляшку зеленої настоянки, пан Ляпка напевне зсунувся б із глузду, а від його славнозвісної академії не лишилось би й сліду.
Після першого сніданку пан Ляпка наліплює на обличчя свої веснянки й починає вдягатися. Варто розповісти про те, який із себе пан Ляпка і в що він одягається.
Пан Ляпка — середній на зріст, але не збагнеш — товстий він чи худий, бо просто тоне в своїй одежі. Він носить широчезні шаровари, які подеколи, надто за вітряної погоди, скидаються на надувну кулю, неймовірно просторий, довгий із стоячим коміром сюртук чи то шоколадного кольору, чи бордо, оксамитну лимонного кольору жилетку із скляними, наче слива, ґудзиками, а замість галстука в нього — оксамитовий бант. Особливо химерні на одежі пана Ляпки кишені, яких годі й полічити. На штанях — шістнадцять кишень, а на жилетці — аж двадцять чотири. Тим часом сюртук має тільки одну кишеню, та й ту ззаду. Призначено її для Матеуша, який має право вмощуватись у ній, як тільки йому заманеться.
Коли пан Ляпка приходить уранці в клас і сідає в своє крісло, з кишені його сюртука раптом лунає:
— Ага, ак! Що означає:
— Увага, шпак!
Пан Ляпка квапливо відкидає полу сюртука й дуже обережно, щоб не придушити Матеуша, опускається в крісло.
Слід сказати, що така обачність не завжди потрібна, бо частенько пан Ляпка, зайшовши до класу, каже:
— Адасю, прибери крісло.
Я виконую розпорядження пана Ляпки, й він там, де щойно стояло крісло, зручненько сідає на повітря.
В кишенях жилетки пана Ляпки лежить сила різних речей, і це викликає подив та заздрість усіх учнів академії. Є там пляшка із зеленою настоянкою, табакерка із запасними веснянками, збільшувальна помпочка, снотворний квас, про який я розповім далі, кольорові скельця, кілька вогників свічок, пілюльки для вирощування волосся, золоті ключики та інші скарби.
Кишені у нього в штанях, як на мене, бездонні. Пан Ляпка може сховати в них, що тільки забажає, а потім забуває, що там і скільки лежить. Матеуш розповідав: перед тим як лягти спати, пан Ляпка вивертає кишені своїх штанів і все, що в них є, складає в сусідній кімнаті; а буває і так, що однієї кімнати замало — доводиться відчиняти і другу, й третю.
Голова в пана Ляпки така, якої немає ні в кого. Зверху на ній пишна чуприна, що міниться всіма барвами райдуги. Внизу густа скуйовджена борода, чорна як смола.
Ніс у пана Ляпки величезний. Він напрочуд рухлиивий і повертається то ліворуч то праворуч, залежно від пори року. На носі сидить срібне пенсне, схоже на маленький велосипед, під носом ростуть довгі жорсткі вуса апельсинового кольору. Очі в пана Ляпки немов два буравчики, і, якби не пенсне, він би всіх просвердлював ними наскрізь.
Пан Ляпка бачить геть усе: і те, що в полі зору, й те, що неприступне звичайному оку — для цього він має певні засоби.
В одному з погребів зберігаються різнобарвні надувні кульки з причепленими до них маленькими кошичками. Тижнів зо два тому я дізнався, нащо вони панові Ляпці.
Сталося це так: коли ми по обіді вставали з-за столу, прибіг із міста Філіп і сповістив, що там, де перетинаються Резедова і Смішна вулиці, поламався трамвай, перегородив дорогу, й ніхто не може його відремонтувати. Пан Ляпка наказав принести з погреба одну надувну кульку, поклав у прив'язаний до неї кошичок своє праве око, й за мить кулька полетіла в місто.
— Збирайтеся, хлопці, в дорогу,— сказав Ляпка.— Зараз я побачу, що скоїлося з трамваєм, і ми помандруєм його рятувати.
І справді, за п'ять хвилин повітряна кулька прилетіла назад і впала панові Ляпці просто до ніг. Пан Ляпка вийняв із кошичка око, прилаштував його на Місце і сказав, усміхаючись:
— Тепер мені все відомо: ліве заднє колесо трамвая не змащене, а в переднє колесо набилося піску. Крім того, над трамваєм перетерся дріт, а у водія спухла печінка. Рушаймо! Анастазі, відчиняй браму! Швиденько! Кроком руш!
Ми вишикувались по четверо і вийшли на вулицю, пан Ляпка — за нами. Він зняв з носа пенсне, приклав до нього збільшувальну помпочку, й пенсне почало рости. Коли воно стало таке, як велосипед, пан Ляпка сів на нього й поїхав попереду, вказуючи нам дорогу.
Незабаром ми дісталися до вулиці Смішної. Впоперек неї стояв порожній трамвай, загальмувавши весь рух. Кілька слюсарів і механіків, сопучи і втираючи піт, тупцювали біля нього.
Побачивши пана Ляпку, всі розступились. Пан Ляпка звелів нам узятися за руки й стати довкола трамвая. Він підійшов до водія, що скорчився від болю, й дав йому ковтнути невеличке блакитне скельце. Потім дістав із своїх бездонних кишень невеличку слухавку, молоточок, пластир, скляну баночку з жовтою маззю і пляшку йоду, обстукав трамвай з усіх боків, ретельно вислухав, далі змастив маззю мотор та кермо, а вісь покропив йодом і по всьому тому, видряпавшись на дах, з'єднав дріт пластирем там, де він перетерся.
Усе це тривало не більше як десять хвилин.
— Ремонт закінчено! — урочисто сказав пан Ляпка.— Можна їхати!