Пташка це чи носоріг!
Урок ляпкографії нам дуже сподобався. На нього пішло кілька пляшок чорнила й цілий стос паперу, Не кажучи вже про те, що всі ми заляпалися по вуха. Увечері довелось митися під душем із лимонного соку, бо ж ніщо не могло відмити плям на наших руках і щоках.
Після уроку ляпкографії ми перейшли до літеров'язання. Усі ви, напевне, звернули увагу, що в книжках друковані літери складаються з чорних ниточок, хитромудро поєднаних між собою. Отож пан Ляпка навчив нас розплутувати літери, зв'язувати короткі ниточки в одну довгу нитку й намотувати її на котушку. В такий спосіб ми перемотали на котушки чи не всю бібліотеку пана Ляпки, й на полицях позоставалися стоси книжок без жодної літери. З однієї книжки можна одержати сім, а то й вісім великих котушок із чорними нитками. На нитках пан Ляпка вив'язує вузлики.
Це найулюбленіше його заняття. Він може по кілька годин сидіти в кріслі й вив'язувати вузлики.
Коли я запитав, нащо це робити, він дуже здивувався:
— Як? Ти не розумієш? Я ж так читаю! Пропускаю літери крізь пальці і в такий спосіб перечитую книжки, не псуючи собі очей. Коли ви перемотаєте на котушки всі мої книжки, я й вас навчу читати пальцями.
Розплітати літери — заняття нуднувате, але все одно це куди краще, аніж вивчати правила чи розв'язувати задачки.
Після уроку літеров'язання пан Ляпка повів нас на другий поверх і відімкнув двері до однієї з кімнат.
— Заходьте обережно,— застеріг він,— бо тут міститься лікарня хворих речей. Не пошкодьте чого-небудь. Ви, звісно, пам'ятаєте, як я вилікував зіпсований трамвай? Я хочу вас навчити лікувати пошкоджені речі.
У кімнаті було повнісінько різного непотребу: крісла без ніжок, канапи, що з них повилазили пружини, розбиті дзеркала, поламані годинники, обчухрані столи, перехняблені шафи, стільці без сидінь та сила-силенна інших зужитих речей.
Пан Ляпка наказав нам стати попід стінами, а сам узявся до роботи.
Кожна річ, якої він торкався, тріщала, скрипіла й довірливо терлась об нього. Крісла й столики з радощів тупотіли ніжками, а годинники аж зойкували зіпсованими пружинами.
З цікавістю приглядались ми до всього того, що робив пан Ляпка. Передусім він підійшов до столу, який стояв у кутку кімнати. Обстукав його з усіх боків, узяв за ніжку, перевірив пульс і по всьому цьому сказав:
— Ну що, мій маленький? Тобі вже не болить. Правда? Гарячка минула, дошки зрослися, за три-чотири дні ти зовсім одужаєш.
І в той час, як столик щось жалібно муркотів у відповідь, пан Ляпка натер його жовтою маззю, а шпарини притрусив зеленим порошком.
Після цього він підійшов до шафи, яка жалібно зарипіла обома дверцятами.
— Ну, як? — запитав пан Ляпка.— Вже не душить кашель? Душить? Ну, нічого. Не журися. Скоро видужаєш.
Він приклав до неї вухо, пильно вислухав і з піпетки в кожен завіс крапнув рицинової олії.
Шафа глибоко зітхнула і вдячно прихилилась до нього.
— Завтра я ще тебе навідаю,— сказав пан Ляпка.— Тільки ж ти шануйся!
На стіні висіло тріснуте дзеркало. Пан Ляпка глянув у нього, поправив на носі веснянки, потім витяг із кишені чорний пластир і заліпив розколину.
— Приглядайтеся, хлопці, й учітесь, як треба лікувати розбите скло! — весело сказав він.
По тих словах пан Ляпка потер дзеркало баєвою шматинкою і відліпив пластир: від розколини не лишилось і сліду.
— Хай Анастазі та Артур віднесуть дзеркало до їдальні. Воно вже вилікувалось.
Куди довше довелося поморочитись панові Ляпці з поламаним годинником. Треба було перечистити в ньому гвинтики, скрізь капнути олії, надраїти пружину, змазати йодом маятник.
— Бідолашка! — співчутливо мовив пан Ляпка.— Мусиш стільки натерпітися. Ну та нічого, все обійдеться.
Коли пан Ляпка поцілував його в циферблат і ніжно погладив дерев'яний футляр, годинник раптом задзвонив, маятник гойднувся, й на всю кімнату залунало: «Тік-так, тік-так, тік-так!»
Нас просто ошелешило, що хворі речі такі прихильні до пана Ляпки.
Ми вже збиралися виходити з кімнати, аж раптом виявилось, що пан Ляпка загубив свою улюблену золоту зубочистку.
— Ніхто звідси не вийде, поки не віднайдеться згуба! — виголосив пан Ляпка.
Почались пошуки. Всі ми опустилися на підлогу й, повзаючи навкарачки, зазирали в усі закапелки й дірки. Матеуш пурхав по кімнаті й засовував дзьоба в кожну шпарину та щілину. Тільки пан Ляпка, заклавши ногу на ногу, похнюплено сидів у повітрі, ковтав пілюльки для вирощування волосся,— бо в нього з горя випало кілька волосин,— і роздумував.
Ми шукали зубочистку дуже довго, але так і не знайшли. Пан Ляпка теж нічого не міг вдіяти, бо його праве око ще не вернулося з Місяця, і нікого було послати на оглядини.
Отож нічого дивувати, що хворі речі, зважаючи на те, як побивається пан Ляпка та які ми безпорадні, самі заходилися шукати згубу. Кульгаві столи та стільці никали по кімнаті, отвори в замках пильно оглядали все довкола, шухляди висувались і переверталися догори дном, дзеркала силкувалися відбити в собі все, що було поперед них, ба навіть грубка прагнула допомогти відшукати зубочистку й невпинно повторювала:
— Зимно-зимно-тепло, зимно-тепло-тепло. Годинник ходив дуже довго, а коли став наближатися до вікна, грубка заволала:
— Тепло-тепло-тепло!
Годинник пильно оглянув підвіконня й раму, а потім почав нишпорити в фіранках.
— Гаряче-гаряче! — не вгавала грубка.
І виявилося, що зубочистка спокійнісінько стирчить У фіранці при самій підлозі.
Так хворі речі відшукали згубу пана Ляпки.
Ми пробули в лікарні хворих речей до полудня. Пан Ляпка о цій порі завжди вдруге снідає, а ми йдемо до ставу чи на майданчик, де проходить урок на свіжому повітрі.
Залишивши лікарню хворих речей, ми спустилися вниз, а пан Ляпка випурхнув просто у вікно й подався на город ловити метеликів. Матеуш вивів нас на майданчик, де мав бути урок географії. Я до цього був уже в двох школах, проте вперше в житті бачу такі уроки з географії.
Матеуш викотив на майданчик великого глобуса, що мав правити за м'яча, поділив усіх нас на дві команди й наказав стати так, як під час гри у футбол. Матеуш був за суддю. Він гасав слідом за гравцями й свистів, коли хтось із нас давав фука. Гра полягала в тому, щоб, підфутболюючи глобуса, водночас вигукувати назву того міста, ріки чи гори, в які поціляв носок черевика.
За Матеушевим сигналом гра почалася. Ми бігали за глобусом і щосили гамселили по ньому ногами. За кожним ударом хтось із гравців вигукував:
— Рим!
— Австралія!
— Лондон!
— Татри!
— Київ!
— Вісла!