Ніхто з нас ніколи не наважувався проникнути в гущавину, дарма що кортіло її обстежити. Часом ми діставались до найближчих печер, зазирали в дупла прадавніх дерев, але з думки нам не йшли найвіддаленіші загадкові й непролазні нетрі.
Порадившись, ми з Артуром узяли з собою ліхтарики, міцну шворку, гострого мисливського ножа та інші необхідні речі. Прихопили також пригорщу барвистих скелець — пан Ляпка дав їх нам на випадок, якщо захочеться їсти,— й рушили парком на схід сонця.
Ми ледве продиралися крізь чагарник, крізь хащі дикого люпину, ножем прокладали собі дорогу в переплетеному гіллі, пролазили під ним навкарачки, обдирали об суччя руки й ноги і нарешті опинилися в самісінькому серці таємничої пущі.
Насторожено роззираючись, ми пильно прислухалися до найменшого шереху. До нас долинали тихі, схожі на перешіптування звуки. Чувся якийсь причаєний сміх. Шелестіли в сухому листі налякані ящірки.
Я глянув угору. Високо над ним розкинув своє велетенське віття старезний дуб. А за кілька метрів над нашими головами зяяло широке дупло. Воно нас страшенно зацікавило.
— От би видертись туди! — замріяно сказав Артур.
— Було б чудово! — в запалі докинув я.
Не гаючи й хвилини, ми взялися до роботи. Артур вив'язав на кінці шворки петлю й влучно закинув її на одну з гілок дуба. Петля міцно зашморгнула грубого сучка. За мить Артур із кошачою спритністю видряпався по шворці до дупла і зник у ньому. Я поспішив слідом.
Диво дивне: ми опинилися на верхньому майданчику гвинтових сходів!
— Що, спустимось? — запитав Артур.
— Авжеж спустимось! — сказав я.
Присвічуючи ліхтариками, ми крок за кроком спускалися по східцях. Я налічив їх аж двісті тридцять сім. Та ось ми опинилися перед темним вузеньким коридором і стали просуватись ним з великою осторогою. Як по правді — душа моя була в п'ятах. Я чув: калатає не тільки моє, а й Артурове серце. Ми повертали то праворуч, то ліворуч і нарешті увійшли до великого залу, залитого яскравим зеленим світлом. Посередині стояло три залізні ковані скрині. Я легко відкрив першу з них. Як же ми здивувалися, коли на дні скрині побачили зелену жабку з малесенькою золотою короною на голові.
— Не торкайтеся мене! — промовила жабка.— Я знаю, ви з академії пана Ляпки і знічев'я приблукали до сусідньої казки, до казки про Царівну-жабу. Якщо ви доторкнетися до мене, то вмить обернетесь на жаб і зостанетесь тут назавжди. Казка про мене дуже гарна, але вона триває ось уже п'ятдесят літ, і я жду не діждуся, щоб хтось придумав до неї кінцівку. Ви не можете мені допомогти, отож дайте мені спокій. А за це візьміть собі все, що є в обох інших скринях.
Ми ґречно вклонились Царівні-жабі, а потім обережно опустили віко.
Відтак ми відкрили другу скриню з надією, що в ній лежить щось надзвичайне. Але на її дні, крім маленького золотого свистка, нічого не було. Вкрай розчарований, я сказав Артурові:
— Забирай цей свисток собі, він мені не потрібен!
І ступив до третьої скрині.
Артур узяв свистка і став його уважно розглядати, а я тим часом відкрив третю скриню й на її дні побачив маленького золотого ключика.
— Оце-то скарби! — зареготав я і, вихопивши з Артурових рук свистка, засюрчав.
Раптом якась невідома сила підхопила нас і підняла високо-високо. Не встигли ми опам'ятатись, як були вже на землі під дубом. Шворка наша й досі звисала з сучка, але дупла на дубі, хоч як ми шукали його, не було.
Ми попрямували до ставу, де мав чекати нас пан Ляпка. Застали його в колі хлопців, які вже вернулися з пошуків. Біля нього лежали знайдені хлопцями скарби. Тут були золоті монети, разок перлів, скрипка із золотими струнами, аметистовий кубок, табакерки, сені з коштовним камінням, срібні тарілі, вироби бурштину й слонової кістки і безліч інших коштовних
речей.
Ми з Артуром глянули на ці скарби, і нам стало соромно.
_ А ви що знайшли? — усміхаючись, запитав нас пан Ляпка.
Ми показали йому ключик і свисток.
Пан Ляпка втупився в них так, ніби побачив щось надзвичайне.
— Та це ж скарби над скарбами! — гукнув він за хвильку.— Цей ключик відмикає геть усі на світі замки. А свисток має іншу чарівну силу: засюрчиш у нього — й опинишся там, де забажаєш. Ви постаралися найбільше з усіх, і я оголошую вам подяку!
Пан Ляпка здер зі свого носа дві великі веснянки й по одній приліпив мені та Артурові.
Всі хлопці з великою цікавістю розглядали нашу знахідку, а коли довідались про Царівну-жабу, то навіть позаздрили.
— Кожен із вас може взяти свою знахідку собі,— сказав пан Ляпка.— А зараз годі марнувати час. О четвертій ми йдемо до міста. Тож зараз нехай наш Адась Незгодка розповість, що він відчув, коли йому захотілося літати, а також що він тоді бачив. Це дуже Цікава історія.
Досі я нікому, крім пана Ляпки, не казав про свої Дивовижні пригоди, боячись, що мені не повірять.
Але нині, коли мене попросив сам пан Ляпка, не лишалось нічого іншого, як розповісти все від початку до кінця.
*******************************Моя дивовижна пригода**********************
І як же я здивувався, коли у відповідь на мій посвист долинуло голосне гавкання, і в віконці, відіпхнувши пуделя, з'явилась мордочка мого Рекса. Побачивши мене, він ледве із шкури не вистрибнув. Щиро зрадівши, я цмокнув його в ніс, а він лизнув мене так розчулено, що мені мало серце з грудей не випурхнуло.
— Рекс! — кричав я.— Рексе, це ти?
— Гав, гав, гав! — аж захлинався у відповідь Рекс. За мить брама розчинилася, й перед моїми очима постала дивовижна картина.
За брамою починалась широка вулиця з довгими рядами собачих буд, точніше, невеличких, споруджених з різнобарвної цегли й кахлі будиночків. Кожен будиночок мав ґанок, круглі віконця, а ще чудове подвір'ячко. Вулицею прогулювались різні, різні собаки. Всі вони весело гавкали й метляли хвостами, а з віконець визирали рожеві писочки пухнастих, грайливих щенят.
Рекс весь час лащився до мене, і я теж не міг ним натішитись.
Інші пси зацікавлено і приязно обнюхували мене, а деякі лизали мені обличчя й руки.
Я почувався ніяково — було соромно, що не можу відповісти їм тим самим. Собачої мови я не розумів, тож не знав, як висловлювати свої почуття, і нарешті вирішив хоч якось уподобитись цим собакам. Я став навкарачки. Прагнучи наслідувати собачу мову, я спробував гавкати й гарчати, але з моїх уст злетіли дивні слова, яких я досі не знав. Такі самі слова лунали Довкола. Коли це почувся знайомий Рексів голос:
— Не дивуйся, Адасю. Кожен, хто попадає до нас, починає розуміти нашу мову й говорить нею так само добре, як і ми. Знаєш, де ти?
— Навіть гадки не маю,— сказав я.— Мій любий Рексе, може, ти мені поясниш, а потім познайомиш із своїми друзями, щоб я не почувався таким самотнім.
— Та не завдавай собі клопоту. Ти швидко призвичаїшся. А попав ти в собачий рай. Всі собаки по своїй смерті опиняються тут і горенька не знають. Ваш людський рай міститься набагато вище. А наш — десь на півдорозі до нього. Багато людей, мандруючи до свого раю, завертають до нас. Собаки поважають людей. Ти ж знаєш. Ми ласкаво приймаємо їх тут, а потім проводжаємо далі. Ти теж зібрався до людського раю?
Я розповів Рексові про свою пригоду і сказав, що дуже хочу повернутися до академії пана Ляпки.
Від Рекса я довідався, що кілька місяців тому він попав під колеса автомобіля і як добропорядний пес опинився в собачому раю.
— А зараз,— сказав Рекс,— дозволь тобі відрекомендувати моїх друзів. Це ось бульдог Том, він вартує біля брами. Колись Том вірно служив англійській королеві, й за це всі його тут поважають. Пудель, якого ти вже бачив, зветься Глю-Глю. Він чудово видресируваний і розважає нас різними фокусами.
На підтвердження Рексових слів пудель Глю-Глю п'ять разів перевернувся в повітрі.
— Он того шпіца,— вів далі Рекс,— звати Азор, а он — вівчарка Куба. Поряд китайський пінчер Ральф, далі — доберманка Кора, а он той чудовий хорт — гордість нашого раю — зветься Ящур і на всіх виставках добуває перші призи. Згодом ти познайомишся з усіма собаками. Живемо ми тут у злагоді й приязні.
І справді, не минуло й години, як я познайомився щонайменше із сотнею різних собак і почував себе між ними так добре, як у себе вдома, а може, й краще.