— Дозволь відрекомендуватися. Моє ім'я Лорд.
— Дуже приємно,— відповів я.— Мене звати Адам Незгодка.
— Дивно мені,— сказав Лорд,— що люди не розуміють нашої мови, хоч вона зовсім проста. А ще я не раз замислювався над тим, нащо люди вішають таблички з написом: «Злий собака». Адже собаки ніколи не бувають злі. То на нас наговорюють. Усі ми лагідні й звикаємо до людей, а от вони часто бувають злі та несправедливі.
— Даруй, Лорде,— втрутився Рекс,— але ти нечемний. Мій приятель, Адась Незгодка, був мені за хазяїна, і жив я в нього не гірше, ніж тут, у собачому раю. Ходімо, Адасю,— сказав Рекс.— Не кожен Лорд є справжнім лордом. Познайомлю тебе з нашими райськими місцями.
Я кисло усміхнувсь до Лорда й поспішив за Рексом оглядати собачий рай.
— Вулиця, що ми нею зараз біжимо, називається проспектом Білого Ікла,— сказав Рекс.— Тягнеться вона від брами аж до майдану лікаря Айболитя. Ось цей майдан. І на ньому пам'ятник лікареві Айболитю.
Я розглянувся навколо. Майдан був просто чудо-вий. Ошатні чистенькі будиночки оточили його з усіх боків. Перед будиночками на м'яких подушках лежа-ли щойно викупані щенята. Деякі з них бавились м'ячиками, інші смоктали грудочки цукру, ще інші ловили мух, які сідали їм на писочки. Посеред майдану стояв пам'ятник — дідок на постаменті. Під ним була прикріплена табличка з написом: «Лікареві Айболитю, доброчинцеві й рятівникові звірят — вдячні собаки». Пам'ятник був із шоколаду, й безліч собак облизували його Рекс допоміг мені протиснутися між них. Сором зізнатися, але я заходився лизати шоколад разом із псами Мені хотілось їсти, і я незчувся, як згриз лікареві Айболитю півчеревика, а це добрих півкіло шоколаду.
— Щодня,— сказав Рекс,— ми з'їдаємо весь пам'ятник лікареві Айболитю і щодня відбудовуємо йол заново. Шоколаду нам не бракує, ми ж у раю.
— А де тут можна вгамувати спрагу? — запитав я,- Дуже хочеться пити.
— Ну, це просто! — усміхнувся Рекс.— Адже ми поряд з моєю віллою. Запрошую тебе на склянку молока.
Рексів будинок був споруджений із зелених кахлів. На ґанку лежали килими й подушки, на яких вигрівалися маленькі мопсики, певне, діти мого приятеля.
За будиночком на грядках росли кущі із сардельками й ковбасами. Я зірвав собі шмат краківської ковбаси й пару сардельок. Вони були дуже смачні. А в деревцят, які росли попід вікнами, замість крон і гілок були апетитні кісточки й розквітали вони рожевуватими шматочками сала.
Коли ми зайшли до вітальні, Рекс повернув крана в стіні, і, на моє здивування, замість сподіваної води з нього потекло у склянку холодне молоко, що на смак було як вершкове морозиво. Одним духом я випив його аж три склянки, й ми рушили з Рексом далі.
Рекс увесь час вітався зі своїми численними друзями та знайомими і про кожного розповідав щось цікаве.
_ Оце пані Нола. Вона ніколи не полишає своєї парасолі, хоч дощу в нас не буває, а сонце світить знизу. Отой великий дог називається Танго. Він щодня об'їдається сардельками й мусить пити рицинову олію. А он та пара такс — то Самбо й Бімбо. Вони ніколи не розлучаються і вважають, що їхні криві ноги — найкращі.
Рекс на мить змовк, потім прошепотів:
— А зараз ми повертаємо на вулицю Мучителів. Тут побачиш дещо цікаве.
І справді, ця вулиця була дивовижна. По обидва боки від неї на гранітних постаментах стояли різні з вигляду й різні за віком хлопці. Між них можна було впізнати синків і заможних батьків, і бідняків, були хлопці випещені, гарно вбрані, а були й замазури, розхристані нечупари.
Кожен із них гавкав собакою — розповідав про вчинене ним лиходійство:
— Я мучитель, бо вибив каменем око своєму собачці Філісьові!
— Я мучитель, бо вкинув свого пса Джека в яму з вапном!
— Я мучитель, бо примусив собаку Розетку з'їсти перчину!
— Я мучитель, бо свого пса Рися весь час смикав за хвіст!
Рекс пояснив мені, що хлопці, які мучили собак, попадають до собачого раю вві сні, а потім вертаються додому переконані, що все це їм тільки снилось.
Але після відвідин вулиці Мучителів жоден із них ніколи більше не мордує свого собаки.
Я був щасливий, що уник такої ганьби, хоч загалом і не виявляв Рексові належної ласки, а якось навіть вифарбував його в червоний колір.
Мені відлягло від серця аж тоді, коли ми вийшли на майдан Світлячків, де стояли каруселі, гойдалки, бочки сміху та інші собачі атракціони. Я почав розважатися разом із собаками.
Мені ще ніколи не було так весело. Та невдовзі я відчув, що зголоднів; Рекс і собі заходився неспокійно нюхати повітря.
— Ходімо,— сказав він,— щось перекусимо, а потім дома поїмо сардельок.
Він повів мене на Бісквітну вулицю, де лежали гори политих медом бісквітів. Бісквіти були такі смачні, що я не міг від них одступитися.
— Схаменися,— застеріг мене Рекс,— ми в раю, і нам, собакам, ніщо не може зашкодити, а от ти ризикуєш захворіти.
Мене дуже зацікавило, звідки в собачому раю береться шоколад, бісквіти, мед та інші ласощі; хто споруджує собачі будиночки й пам'ятник лікареві Айболитю; де тут купують парасольки, капелюхи, попони, яких чимало я бачив на собаках. Але розпитувати не наважився, щоб Рекс, бува, не подумав, ніби я втручаюся в райські справи. Я подумав: власне, на те й рай, щоб усе з'являлося вмить і невідомо звідки.
Ми з Рексом побували і в багатьох інших цікавих місцях: у Собачому цирку й Собачому кіно, на вулиці Мильних бульбашок, у Дотепному завулку, на вулиці Повидла, відвідали Берег хортів, Театр трьох пуделів. Оранжерею ліверної ковбаси і паштетів, Город сальтисонів, Щенячу лазню та інші райські заклади.
Вертаючись на майдан лікаря Айболитя, де мешкав Рекс, ми зайшли до перукарні на вулиці Сиропній. Двоє перукарів з Гір Святого Бернарда чудово нас підстригли, а тоді один із них сказав мені з гордістю:
— Не знаю, чи шановний добродій помітив, але в нас немає бліх.
— Авжеж,— відповів я.— У вас тут райське життя. Я був здивований, що за послуги в перукарні з нас не взяли грошей. Прощаючись із своїм перукарем, я щиро подякував йому й, наслідуючи Рекса, лизнув у ніс. Ми вийшли на вулицю. З неба без упину пригрівало сонце. Як сказав мені Рекс, сонце тут не заходило ніколи. Коли ми вернулися в дім мого приятеля, він попросив своїх цуценят зійти з подушок на ґанку і запропонував мені прилягти поряд із ним. Так ми лежали й гомоніли, дивлячись на те, що діється на майдані.
— Як ви відрізняєте один день від іншого? — спитав я у Рекса.— Адже у вас не заходить сонце й ніколи не буває ночі...
— Дуже просто,— пояснив Рекс.— Коли пам'ятник лікареві Айболитю ми з'їмо до крихти, то напевно знаємо — минув один день. Щоб спорудити пам'ятник, витрачається стільки ж годин, скільки й на те, щоб його злизати. Все це складає земну добу. Так ми відлічуємо тУт час. На кінець тижня вказує сьомий пам'ятник.
Тридцять пам'ятників визначають місяць. А рік — це триста шістдесят п'ять пам'ятників. На майдані Таблички множення мешкає двадцять фокстер'єрів. Вони ведуть лік часові й складають календар для собачого раю.
У розмові з Рексом я почув ще багато цікавого про життя собак у потойбічному світі.
Мені було дуже затишно в гостях у Рекса, але з часом я занудьгував. Бісквіти, шоколад, ковбаси приїлися, і тепер я мріяв про тарілку крупнику та про моркву, над якими крутив носом дома. Скучив я і за хлібом.
Я вертався у мріях до академії пана Ляпки і з острахом думав про те, що було б, якби мені довелося назавжди лишитися в собачому раю.
Якось я лежав на городі й разом із Рексовими цуценятами грівся на сонечку.
Наді мною з кущів звисали сардельки, на які я позирав з огидою.
— Ага, ак! Ага, ак! — раптом пролунав наді мною знайомий голос. Я підхопився на ноги й побачив Матеуша. Він сидів на гілці сальтисонового дерева з маленьким конвертом у дзьобі.
— Матеуше! Який я радий, що знов бачу тебе! — закричав я.— Це прекрасно, що ти прилетів по мене!
Матеуш спурхнув із гілки й подав мені конверта. Це був лист од пана Ляпки. В ньому йшлося про те, як я маю вдихати й видихати повітря, щоб керувати своїм польотом.
До собак, що збіглися подивитись на Матеуша, я звернувся зі словами подяки за гостинність і ласку. Потім, обнявши на прощання мого дорогого Рекса й усю його родину, я рушив у супроводі бульдога Тома до райської брами. Матеуш летів наді мною і весело посвистував.
Я попрохав Тома подарувати мені для колекції одного ґудзика від його лівреї, востаннє кинув оком на собачий рай і ступив за його гостинний поріг.