Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.
Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
-- Може... ви...
-- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.
Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:
-- Нахабний хлопчисько!
Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.
-- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
-- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:
-- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
-- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.
Я закричав ще голоснiше:
-- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
-- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.
-- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
-- От нахаба! -- розлютився перехожий.
I я хутенько накивав п'ятами.
Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.
Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь! -- упала на брук. I лясь! -- тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.
-- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!
Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:
-- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...
-- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?
Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.
-- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.
Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.
-- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.
-- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.
-- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...
Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.
-- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?
Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.
-- Вiдповiдай!
-- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.
-- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!
В розмову встряла мама.
-- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.
Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.
-- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.
-- Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося менi.
-- Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!
Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
-- Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.
Ми помовчали добру хвилину.
Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:
-- Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.
Я задоволене кивнув. Так воно й було.