Раптом зовсiм близько почулися голоси.
-- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.
-- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.
А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.
-- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.
-- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.
Я показав. Гаррi сплеснув руками:
-- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.
-- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.
Але ж хiба це виправдання для них?
Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:
"Наше змагання слiдопитiв.
Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"
Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?
Як я проводив домашнiй телефон
Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частiше радитись, наприклад, коли виконуємо домашнi завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити i запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємнi телеграми. "Будь ласка, привiтай тьотю Емiлiю" могло б означати: приходь о третiй до грота в парку. Чи щось подiбне. Така iдея спала на думку Бруно тому, що нашi будинки поруч. Вона менi теж сподобалася.
-- А де ж ми вiзьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.
-- Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!
-- А коли буде проводити не пошта, то де ми вiзьмемо телефонний апарат?
Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.
Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.
-- Нiчого не чути, -- кажу я.
-- Зараз буду шкрябати.
Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре:
-- Чудовий телефон, правда ж, Цiттербаке?
-- Так! -- кричу я.
Бруно теж зрозумiв. Це ж так просто! Папiр, шпагат, коробочка з-пiд вакси -- i телефон готовий.
-- Протягнемо шпагат вiд квартири до квартири i тодi зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, i другий бере коробочку.
Ми вийшли у двiр. Нашi будинки стоять зовсiм поруч. Бруно живе на першому поверсi, я -- поверхом вище.
-- А тепер давай протягнемо шпагат через двiр вiд квартири до квартири, -- запропонував Бруно.
Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило вiд будинку до будинку. Вийшло багато вузлiв, i я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кiмнати.
-- Треба просвердлити у вiкнi дiрку, -- сказав Бруно.
Менi не хотiлося цього робити, i я запропонував:
-- Можна причепити телефон до вiкна знадвору. Коли ти подзвониш, я вiдчиню вiкно, i будемо говорити.
-- А якщо я подзвоню вночi? Тодi ти не почуєш i не вiдчиниш вiкна.
-- А чому це вночi? -- здивувався я.
-- Ну, коли влiзе злодiй або так просто...
Це мене переконало, i ми стали свердлити дiрку. На жаль, ми зламали татiв свердел, та хоч те добре, що зламався вiн у ту мить, коли робота була майже закiнчена.
Приладнавши телефон у мене, ми заховали його пiд лiжком, а другий кiнець шпагату опустили надвiр. Тепер треба протягти його в кiмнату Бруно.
-- Проведемо над цим деревом, -- дiловито сказав Бруно. -- Вилазь на дерево, мiцно прив'яжи проводку до гiлки, а далi потягнемо в нашу квартиру.
-- Гаразд, -- погодився я, хоч i не дуже менi хотiлося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, i до того ж, це дерево -- не просто дерево, а слива панi Матнер.
Водночас менi так хотiлося мати таємний телефон! Тримаючи кiнець шпагату в зубах, я видерся на сливу й мiцно прив'язав його до гiлки. Знову Бруно допомагав менi порадами.
-- Здається, нiби справдi натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тiльки слiдкувати, щоб нiхто не вiшав на неї бiлизни.
Раптом до моїх вух долинув крик панi Матнер.
-- А побий його лиха година! Цiттербаке на моїй сливi!
Я не встиг злiзти, а Бруно накивав п'ятами.
-- Менi зовсiм непотрiбнi вашi сливи, -- сказав я i залився рум'янцем.
Панi Матнер тiльки зловтiшно засмiялась:
-- А чого ж ти на сливi? Не вигадуй казочок. А сливи ж iще зеленi!