Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:
-- Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.
Продавець насупився:
-- Медичну довiдку? -- перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.
-- Ти що, глузуєш надi мною? -- запитав вiн сердито.
Я почервонiв.
-- Нi, зовсiм нi! -- Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
-- Хiба це не ламполаторiя?
Продавець раптом засмiявся:
-- Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.
Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!
Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:
-- Ну, малий, де в тебе болить?
Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
-- Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.
Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:
-- Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.
Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:
-- Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.
-- А тепер оглянемо зуби.
Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?
Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:
-- Такий великий i боїшся?
-- Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.
-- Гм... я... по... ма... -- Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.
Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.
-- Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...
-- Гм... я... по... -- Та вже гула бормашина.
-- Ну, хiба було боляче? -- привiтнiше запитав лiкар. -- Все. До побачення, малий.
Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.
Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:
-- Наступний, будь ласка!
Я озирнувся. Певно, це я наступний.
-- Що в тебе болить? -- запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам. -- Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...
У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд -- це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.
-- Все гаразд! -- вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:
-- Правда, вуха...
Я злякався. Що з моїми вухами?
-- ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.
Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.
"Якась дурна ам..." -- подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".
Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?
-- Пiзненько ти прийшов, -- сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.
-- Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.
Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.
-- Здоровий, -- сказав вiн. -- Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?
Я кивнув.
-- Треба бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбiльше овочiв.