-- Гу-гу! Ви попали в пекло! -- крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анiтрохи не стурбувало ту пару. З наступним вiзком пощастило бiльше. Мої очi призвичаїлися до темряви, тож навiть у присмерку я побачив, що у вiзку сидiла одна жiнка.
Коли я стрибнув у вiзок, то хотiв сказати: "Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цiй "дорозi привидiв". Але не встиг навiть слова мовити. Жiнка зчинила такий галас, якого я ще нiколи в життi не чув. Раптом вона затихла i повалилася на мене. Я мало знову не випав iз вiзка. Жiнка була непритомна.
Коли далi дорогою траплялися новi страхiття, менi вже не було страшно. Закривавлена рука на столi i ноги повiшеного, якi звисали iз стелi, зовсiм не злякали мене.
-- Все це картон, все пiдробка, -- сердито приказував я.
Аж ось нарештi ми виїхали з пiтьми. Спершу мене заслiпило свiтло. Потiм я помiтив Петера i Бруно. Вони приголомшено витрiщилися на мене. Кiлька дiвчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусiдка важко дихала i плакала в хустинку. Я глянув на себе i побачив, що весь аж сiрий вiд пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат бiлого покривала примари. Тiльки тепер я помiтив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зiскочив я з вiзка i кинувся навтiки. Лише встиг гукнути Бруно й Петеровi:
-- Тiкаймо!
Хлопцi побiгли за мною, i ми сховалися в парку.
-- А де Ервiн? -- перевiвши подих, запитав я.
-- Вiн вискочив iз намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" -- i зник.
Наляканi словами Ервiна, хлопцi збиралися покликати полiцiю, аж тут i я з'явився.
-- Що, натерпiвся? -- запитав Бруно i показав на пiдроблену кiстку, яку я все ще тримав у руцi.
-- Та було, -- буркнув я i шпурнув геть картонну руку i покривало примари. Петер i Бруно стали благати мене, щоб я ще розповiв про свої пригоди на "дорозi привидiв", але я тiльки сказав:
-- Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашнiше, Ервiн утiк.
Вдома тато запитав:
-- Ну, як воно було, Альфi?
-- Ох! -- зiтхнув я. -- Страшенна нудьга. Ти б тiльки розсердився, коли б пiшов.
-- Принеси з льоху вугiлля, -- обiзвалася мама. Менi не хотiлось. Вiдверто кажучи, я боюсь ходити увечерi до льоху. Тож я вiдмовлявся, аж поки тато пiшов зi мною. Там, у льоху, стiльки павутиння, певно, є й пацюки. I хто його знає, що там ще ховається.
Як я вдавав п'яного
Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзiв, вiн запросив прийти пiсля урокiв на каву. Ми були самi в помешканнi. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пiсочний торт i повний кавник кави. Все було смачне.
Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в iндiанцiв. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди вiн був простим iндiанцем i звався Косий Вуж, а сьогоднi ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном i одержав iм'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її менi як чаклуновi доводилося весь час палити, не подобалась менi. Люльку Бруно взяв у свого батька, i була вона, звiсно, без тютюну. Але й без тютюну менi стало погано вiд неї (виросту i то нiколи не торкнуся до люльки).
Потiм ми гралися в пiратiв. Це теж надзвичайно цiкаво. Канапа стала пiратським кораблем, а килим -- кораблем, на який напали пiрати. Бруно, знову ж таки через свiй день народження, був капiтаном. На жаль, пiд час битви вiдламалася нiжка у канапi, i нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихiд. Вiн узяв кiлька книжок iз батькової шафи i пiдклав їх замiсть вiдламаної нiжки. Канапа знову стояла мiцно.
Ми не знали, в що грати далi.
-- Придумав, -- обiзвався я. -- Вгадайте, у що ще можна зiграти?
-- В пожежникiв, -- випалив Бруно.
Я тiльки посмiхнувся.
-- В лiкаря i хворих.
-- В пiжмурки.
-- В залiзницю.
-- В прикордонникiв.
Нi, нiхто не вгадав.
-- Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потiм будемо наче п'янi.
Всi вiдразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дiдусем Бруно i тому одержав капелюх i рукавицi.
Ервiн став офiцiантом, а ми всi -- гостями за столом у ресторанi.
-- Офiцiанте! -- покликав я.
Але Ервiн, що саме щось шукав на кухнi, не обiзвався.
Я гукнув знову:
-- Офiцiанте, книгу скарг!
Ервiн негайно ж з'явився.
Через руку у нього був перекинутий рушник.
-- Сьогоднi у мого онука день народження, -- повiльно, басом почав я. -- Будь ласка, принесiть нам п'ять чарок чогось мiцненького.
Ервiн щось записав на папiрцi i зник на кухнi. Назад вiн повернувся iз чарками на тацi. В чарках була якась червона рiдина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я i випили. Це було ситро.
Потiм усi страшенно смiялись, бо воно справдi схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервiн хотiв випити з нами, але ж офiцiантовi не можна. Тодi Бруно звелiв:
-- Хай Ервiн наллє й собi чарку. Коли в ресторанi святкується день народження, офiцiант може теж випити.
Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:
-- Тепер ми п'янi i можемо потанцювати.
Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кiмнатi, пiд сорочку спереду запхнув подушку i попрохав:
-- Ще... чарочку ви...на, офiцiанте.
Надзвичайно цiкава була гра.
Але мама Бруно думала iнакше. Ми не чули, як вона зайшла до кiмнати. I треба ж було менi заточитися i впасти просто їй пiд ноги!