Малий захихотів.
- Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?
Карлсон похитав головою.
- Лежати й хихотіти... І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.
І хоч Малий залюбки хворів би далі на булочкову гарячку, він слухняно заскочив до хати, виліз на столярний верстат і зняв бінокля, що висів на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи. На тому самому гвіздку висіла також картина - аркуш картону з червоним півником в одному куточку. Карлсон сам намалював її. Малий тепер згадав, що Карлсон найкращий у світі майстер малювати півнів. Картина звалася «Дуже самітний червоний півень», так на ній написано. І півень був таки дуже самітний, маленький і червоний, зовсім не такий, • як ті півні, що їх Малий бачив за своє життя.
Та він не мав часу довше роздивлятися на картину, бо ось-ось доходила третя година, тож треба було поспішати.
Карлсон уже завів моторчика, і тільки-но Малий вийшов з біноклем, він миттю схопив його, перелетів через вулицю і сів на дах якраз навпроти їхнього будинку.
Тоді Малий усе збагнув.
- Ой, як звідси гарно дивитися, коли маєш бінокля і хочеш заглянути до моєї кімнати!
- Еге ж, і бінокля маємо, і заглянути хочемо,- сказав Карлсон і приклав бінокля до очей.
Потім він дав бінокля й Малому. І той побачив свою кімнату так чітко, ніби сидів у ній. Он його ліжко, он [418]
Бімбо спить у кошику, он стіл з підручниками, а он годинник на стіні. Він саме вибив третю. Але панни Цап не видно.
__ Спокійно, тільки спокійно,- сказав Карлсон.- Вона вже йде, бо мені мурашки забігали по спині, та й димар двигтить.
Він відняв у Малого бінокля і приклав собі до очей.
- А що я казав! Ось відчиняються двері, ось вона заходить, така мила, ласкава, як ватажок людоїдів.
Малий зайшовся сміхом.
- Так, так, ось вона витріщає очі. Де Малий? А що, як він упав з вікна?
Панна Цап, мабуть, так і подумала, бо підійшла до вікна, зовсім перелякана. Малому аж стало її шкода. Вона перехилилася через підвіконня і глянула на вулицю, ніби сподівалася побачити там хлопця.
- Ні, там його немає,- мовив Карлсон.- Дивно, га? Панна Цап, мабуть, заспокоїлася. Вона відійшла від вікна.
- Тепер починає шукати,- вів далі Карлсон.- Шукає на ліжку... і за столом... і під ліжком, ось так... Стривай-но, ось вона вже в шафі, думає, що ти лежиш там, скоцюрбився й плачеш.
Карлсон засміявся.
- Ну, тепер час нам трохи пожартувати з нею,- мовив він.
- Як? - спитав Малий.
- А он як,- мовив Карлсон, і не встиг Малий щось сказати, як він схопив його, перелетів через вулицю і опустив у його кімнаті.