І Малий здався. Він попереджав Карлсона і намагався робити так, як хотіли тато й мама. А тепер буде так, як захоче Карлсон. Принаймні так завжди було. Карлсон робив, що собі хотів і скільки хотів, тож Малий вирішив більше не ставати йому на заваді. І як він зважився на це, то відчув, що так буде й веселіше. Він згадав той випадок, коли Карлсон грався в приви-да і до смерті налякав злодіїв, що хотіли вкрасти мамині гроші на господарство і всі срібні ложки та виделки. Карлсон теж того не забув. [431]
- Пам'ятаєш, як нам тоді було весело? - спитав він.- До речі... а де те моє привидівське вбрання?
Малому довелось признатися, що мама забрала його.
Вона дуже розсердилась, що Карлсон зіпсував простирадло. Та потім залатала дірки, і одяг привида знову став простирадлом.
Почувши це, Карлсон пирхнув.
- Вона мені життя вкорочує! Всюди пхає свого носа! В цій хаті я ніколи не маю спокою!
Він сів на стілець і насупився.
- Якщо так і далі буде, то я не граюся. Самі собі споряджайте своїх привидів, як хочете!
Та потім він підскочив до шаховки з білизною і відчинив дверцята. [432]
- На щастя, тут ще є простирадла. ! Він схопив мамине найкраще льняне простирадло та Малий зупинив його:
- О ні, не це! Лиши його... там є старі порвані простирадла, вони теж годяться. ;
Карлсон був невдоволений.
- Старі порвані простирадла! Я вважав, що невеличкий привид із Васастаду повинен мати ошатне святкове вбрання. Та коли вже в мене немає на прикметі іншого, ще кращого будинку, то нехай... давай сюди те дрантя!
Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.
- Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг,- мовив він.
Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.
- Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!
А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком, але як зліпити з двох простирадл одяг привидові, його не навчено. Довелося давати собі раду самому. Він обережно спробував залучити собі на підмогу Карлсона.
- Ти хоч би покраяв простирадла,- попросив він. Карлсон похитав головою.
- От кого б я покраяв, то це твою маму... і ще й як би покраяв! їй конче треба було забирати моє приви-дове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!
Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину. [434]
- Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!
Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники - тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.
Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.
За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно - під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.