Малий зовсім стривожився.
- Ні, я сидітиму тут, бо я ізольований! - закричав він.
Тоді панна Цап сердито забурмотіла й почала замітати з іншого боку.
- Ну сиди вже, хай тобі грець, поки я тут позамітаю! Але потім, будь такий ласкавий, ізолюйся в'інший куток, упертий шибенику!
Малий кусав собі нігті й розмірковував, що буде далі. Та раптом він стрепенувся й почав хихотіти. То Карл-сон залоскотав йому під коліном, а Малий дуже боявся лоскоту.
Панна Цап докірливо глянула на нього.
- Так, так, смієшся, коли твоя мама, брат і сестра лежать хворі й страждають. А ти, бачу, тішишся!
Малий знову відчув, як Карлсон залоскотав йому під коліном, і так засміявся, що мало не впав з ліжка.
- Гі-гі! - реготав він.- Я згадав одну смішну історію...- Він гарячково згадував яку-небудь історію.- Про звіра, що полював на коня, і кінь так злякався, що виліз на дерево. Ви не чули цієї історії?
її любив розповідати Боссе, та Малому ніколи не було смішно. Він так шкодував коня, якому довелося лізти на дерево.
Панна Цап теж не засміялася.
- Не розповідай мені давно всім відомих дурних історій. Ти ж добре знаєш, що коні не можуть лазити по деревах.
- Ні, не можуть,- сказав Малий, точнісінько так, як завжди казав Боссе.- Але ж за ним гнався страшний звір, то що в біса він мав робити? [442]
Боссе казав йому, що треба говорити «в біса», коли розповідаєш смішну історію. Але панна Цап була іншої думки. Вона сердито глянула на Малого:
-- Твоя мама і брат з сестрою лежать хворі й страждають, а ти собі сидиш і регочеш, та ще й лаєшся лихими словами. Я просто дивуюся з тебе!
І враз вона замовкла, бо з-під ліжка долинула «Жалобна привидова пісня» - два коротких різких звуки, та їх було досить, щоб панна Цап аж підскочила.
- Що там за лиха година?
- Я не знаю,- сказав Малий.
Та панна Цап уже й сама знала - о знала!
- Голову собі дам відрубати, коли то не звуки з іншого світу!
- З іншого світу? А що це означає? - спитав Малий.
- Зі світу привидів,- відповіла панна Цап.- У цій кімнаті, крім нас із тобою, немає нікого, а ти або я хіба могли б вимовити такі звуки? То не людський голос, то голос привида. Ти хіба не чув?.. То ж було наче благання стражденної душі!
Вона глянула на Малого витріщеними очима.
- О господи, тепер я мушу написати до телебачення! Панна Цап покинула мітлу й лопатку, сіла до столу і взяла папір та ручку.