Малий задумливо подивився на Карлсона.
- Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам'ятаю, щоб ти колись казав мені приємні й підбадьорливі слова.
Карлсон засміявся.
- Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько! [445]
Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.
- Але ти хоч принаймні любиш мене?
- Еге ж, далебі, люблю,- мовив Карлсон.- Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.
Він поплескав Малого по щоці.
- Звісно, люблю тебе... мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.
Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.
- А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу,- додав Карлсон,- то це означатиме, що десь справді горить або «Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки... я віддаю їх тобі».
І Карлсон полетів.
Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.
- Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований? - спитав Малий.- Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?
Малому випав довгий, самотній день, і він не міг дочекатися вечора. Йому здавалося, що то якийсь особливий вечір, ніби новорічний. Він грався з Бімбо, роздивлявся на свої марки і трохи вчив арифметику, бо не хотів відставати від своїх товаришів у. класі. Коли ж, на думку Малого, Крістер мав уже прийти зі школи, він зателефонував йому і розповів про скарлатину. [446]
- Я не міг піти до зубрильні, бо я ізольований, розумієш!
Малий вважав, що це прозвучало просто чудово. Крістер, певне, теж так вважав, бо зовсім принишк.
- Можеш розповісти про це Гуніллі,- додав Малий.
- Тобі не нудно? - озвався нарешті Крістер, коли трохи отямився.
- Ні, адже я маю...- почав Малий і замовк.
Він хотів сказати «Карлсона», та не міг через тата. Весною, звичайно, Крістер і Гунілла кілька разів бачили Карлсона, але це було ще до того, як тато звелів, щоб ніхто з них не розповідав про Карлсона жодній живій душі. Відтоді Крістер і Гунілла забули вже про нього, і Малий вважав, що це тільки на краще.
«Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсо-ном»,- подумав собі Малий. Він квапливо попрощався з Крістером:
- Бувай, мені тепер ніколи.