Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з'їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.
І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.
«Найкраще в хатнього цапа - це пиріг з яблуками,- міркував він,- а найкраще в пирога - це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи - це те, що я їм її».
І все-таки то був зовсім не веселий обід - стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан - за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла. [447]
Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти неве^ личкого привида з Васастаду - ніщо! Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім... о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!
- Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! - промурмотів Малий.
Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина,- так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.
Панна Цап невдоволено поглянула на нього.
- Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!
- Я... я просто дивлюся на зірки,- затнувся Малий.- А ви не хочете поглянути на них?
То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.
Панна Цап теж почула.
- Щось нагорі торохтить,- сказала вона.- Дивно.
- Авжеж, справді дивно,- погодився Малий.
І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію - дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то «Жалобна при-видова пісня» линула серед осінньої ночі. [44Н]
- Ти глянь-но... он... о господи! - мовила панна Цап.
Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!
Малий спробував заспокоїти її. [449]
- Еге ж, тепер і я починаю вірити в привиди,- сказав він.- Але ж то такий маленький привид, що нема чого лякатися.
Та панна Цап не слухала його. Вона втупилась у вікно, що за ним привид почав свій фантастичний виступ.
- Забери його геть! Забери його геть! - застогнала панна Цап.
Але привида з Васастаду не можна було забрати. Він літав собі взад і вперед, угору і вниз, і часом перекидався в повітрі. І навіть як він перекидався, жаліслива мелодія не стихала.
Малий вважав, що то було справді гарне й поетичне видовище. Білий невеличкий привид, темне, всіяне зірками небо й жаліслива музика. Та панна Цап була іншої думки. Вона схопила Малого за руку й сказала:
- Тікаймо до спальні й там сховаємось!
їхнє помешкання складалося з п'яти кімнат, кухні, передпокою і ванної. Боссе, Бетан і Малий мали кожне по маленькій кімнаті, мама з татом - спальню, і ще була простора вітальня на всіх. Тепер, коли мами й тата не було, в спальні жила панна Цап. Вікна її виходили на подвір'я, а вікно Малого - на вулицю.