Карлсон уклонився:
- Вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил... уявіть собі, що це я і є!
Того вечора Малий ніколи не забуде. Панна Цап сиділа на стільці й плакала. Карлсон стояв трохи осторонь і був майже засоромлений. Ніхто нічого не казав, усі були прибиті горем.
«Ось від чого людина сивіє»,- подумав Малий, бо так часто казала його мама. Тоді, як, наприклад, Боссе приносив за раз три двійки, або як Бетан скиглила, що хоче мати кожушок, саме коли татові треба платити за телевізор, або як Малий шпурляв камінням на шкільному подвір'ї й розбивав вікно - тоді мама зітхала й казала: «Ось від чого людина сивіє».
Отак Малий почувався тепер. Ох, яке все на світі погане! Панна Цап гірко плакала. І чого! Тільки того, що Карлсон не привид. [456]
- Пропала моя програма з привидами,- мовила вона й сердито зиркнула на Карлсона.- А я вже ходила і сказала Фріді, що...
Панна Цап затулила обличчя руками й так заридала, аж годі було вчути, що саме вона сказала Фріді.
- Але ж я вродливий, і розумний, і до міри за-товстий чоловік у розквіті сил! - пробував потішити її Карлсон.- Я можу піти й побути в тій скриньці... хоч би разом з малявкою, чи як!
Панна Цап відтулила обличчя, глянула на Карлсона й пирхнула:
- Вродливий, і розумний, і до міри затовстий! А що тут особливого? Таких повно на телестудії!
Вона сердито й неприязно роздивлялася на Карлсона. Маленький товстун, неначе хлопчисько, хоч скидається на дорослого...
- А хто це, власне, такий? - спитала вона Малого. І Малий відповів їй правду:
- Мій приятель. Я з ним граюся.
- Отож я й бачу,- сказала панна Цап і знов зайшлася слізьми.
Малий був здивований. Мама й тато видумали собі, що як хто-небудь побачить Карлсона, то почнеться жахливе життя, всі накинуться й захочуть показати його по телевізору. А ось людина, що справді побачила його, сидить і плаче, бо вважає, що Карлсон ні на що не потрібний, коли він не привид. Те, що він має моторчика й може літати, не справило на неї враження. Карлсон саме піднявся вгору зняти з лампи привидів одяг, але панна Цап глянула на нього ще сердитіше й сказала:
- Господи, ті діти все тепер мають - і моторчики, і всякі дурниці. Скоро вони літатимуть на місяць раніше, ніж підуть до школи.
Панна Цап лютувала дедалі дужче, бо тепер вона врешті збагнула, хто вкрав її булочки, і ревів за вікном, [458] і писав на стіні в кухні попередження. Отак розбестили дітей! Дали їм мотори, щоб вони літали собі й збиткувалися з старих людей! Усе те, що вона писала до телебачення за привидів,- просто хлоп'ячі витівки! Вона не може більше бачити цього малого, товстого негідника.
- Гайда додому... ти, як тебе звати?
- Карлсон,- відповів Карлсон.
- Це я вже чула,- люто сказала панна Цап.- Це прізвище, а як тебе на ім'я?
- Мене й на ім'я Карлсон, і на прізвище Карлсон,- мовив Карлсон.
- Не сердь мене, бо я вже й так сердита! - сказала панна Цап.- Я хочу знати, як тебе кличуть. Як тебе батько гукає?
- Шибеником,- задоволено сказав Карлсон. Панна Цап кивнула головою.