- Оцей пудинг,- відповів Карлсон.
Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.
- Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.
Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.
- Можна попросити адресу хоч двох таких дітей? Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.
- То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум'я та сірку.
Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.
- Ходімо подивимось, хто то,- сказав Карлсон.- Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась... А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.
Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:
- Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.
Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до [474] міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії. - Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? - спитав пан Пек.
- Це я,- відповіла панна Цап.- Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.
Пан Пек приязно всміхнувся.
- Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, що ви писали... Ми залюбки передамо ваш виступ.
Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.
- Вам погано? - врешті спитав пан Пек.
- Ні,- мовила панна Цап.- Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.
Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!
І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром - ото дурні! - думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!
Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:
- Мерщій ховайся сюди!
І хоч Карлсон не розумів, навіщо йому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому [476] і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?
Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.
- Тут нема ніяких привидів,- сказала панна Цап мало не крізь сльози.- То все тільки негідні хлоп'ячі витівки.
- Отже, привидів немає,- мовив пан Пек. І тоді панна Цап зовсім розплакалась.