- Я не стерплю несправедливості! - заявив він.-
І, хоч би що, зайду до вітальні!
І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.
- Спокійно, тільки спокійно! - пошепки сказав Карлсон. [291]
Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.
- Це ще краще,- прошепотів Карлсон,- світло ліхтарика здаватиметься яснішим.
А поки що він вимкнув ліхтарика.
- Нехай ми з'явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.
І Карлсон захихотів під ковдрою.
Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.
- Я тебе люблю, Бетан,- почув Малий хрипкий хлоп'ячий голос.
О, який цей Пелле дурний!
- Справді? - спитала Бетан, і знов запала тиша. Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до [292]
неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.
- А ти любиш мене, Бетан? - соромливо спитав Пелле.
Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.
Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.
- Це мій негідний братик,- мовила Бетан.- Ось я йому зараз покажу!
Малий аж заходився сміхом.
- Ну звичайно, вона любить тебе! - вигукнув він.- Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!
Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.
- Спокійно, тільки спокійно! - прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали. [293]
Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж ду„ шив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.
Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.
- Спокійно, тільки спокійно! - прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками.- Найкращий у світі бігун - це Карлсон, що живе на даху,- додав він, ледве зводячи дух. Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.