- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон.- Я посаджу тебе на спину, і гайда - просто до моєї хатки. Але гляди, щоб пальці не попали в пропелер.
- Ти справді думаєш, що в тебе вистачить сили донести мене на собі? - спитав Малий.
- Там видно буде,- відповів Карлсон.- Важко, звичайно, уявити собі, що я, такий хворий і немічний, подолаю з тобою хоч половину шляху. Але завше є рятунок. Коли я відчую, що в мене більше немає сили, то скину тебе.
Малому не здавалося, що це рятунок - скинути його на півдорозі вниз, і він трохи занепокоївся.
- Та нічого, все має бути гаразд,- потішив його Карлсон.- Якби тільки мотор не відмовив. [301]
- А як відмовить? Ми тоді впадемо вниз? - спитав. Малий.
- Аякже - ляп, і впадемо,- радісно підтвердив Карлсон.- Але це дурниці, не варто й згадувати! - додав він і махнув рукою.
Малому нічого не залишалось, як погодитися, що то дурниці. Він надряпав на клаптикові паперу записку мамі й татові і поклав її на столі:
Я НА ГОРІ В КАЛСОНА ЩО ЖЕВЕ НАДАХУ
Звичайно, було б найкраще, коли б він устиг повернутися, поки ця записка попаде їм на очі. Але якщо вони часом почнуть його шукати, то хай знають, де він. А то може вийти так, як було раз, коли вони гостювали в бабусі і Малому заманулося самому покататися поїздом. Тоді мама плакала й .питала:
- Якщо вже ти, Малий, так забажав покататися поїздом, то чому не сказав нам?
- Тому, що я справді хотів покататися,- відповів Малий.
Так само було й тепер. Він хотів вибратися з Карлсо-ном на дах, і тому було найкраще нікого не питати. Коли вони похопляться, що його нема дома, то він принаймні зможе виправдатися, що залишав записку. [302]
Карлсон приготувався летіти. Він покрутив за ґудзика на животі, і моторчик почав працювати.
- Стрибай мені на спину! - вигукнув він.- Ми вирушаємо!
І вони справді вилетіли крізь вікно й піднялися в повітря. Спочатку Карлсон зробив круг над найближчим дахом, щоб випробувати моторчик. Моторчик гуркотів так рівно й надійно, що Малий зовсім перестав боятися. Навпаки, йому така подорож була дуже приємна. Врешті Карлсон приземлився на свій дах. - Тепер побачимо, чи ти втрапиш до моєї хатки,- мовив він.- Я не скажу тобі, що вона міститься за димарем, ти сам її знайди.
Малий ще ніколи не бував на даху. Але він не раз бачив якихось чоловіків, що, прив'язавшись мотузкою до димаря, ходили по даху й згортали сніг. Малий завжди заздрив їм. А тепер він сам мав таке щастя, хоч, правда, не був прив'язаний мотузкою до димаря, і в нього аж усередині хололо, коли він, утримуючи рівновагу, ліз до димаря. І ось Малий справді побачив Карлсонову хатку. Дуже гарну хатку, з зеленими віконницями і згарб-ним ґаночком, де можна було відпочити. Тепер Малому хотілося якнайшвидше зайти всередину, щоб на власні очі побачити всі ті парові машини, картини з півнями та інші речі, які мав Карлсон.
Над дверима висіла табличка, щоб усі знали, хто тут живе. На ній був такий напис:
«КАРЛСОН, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ, НАЙКРАЩИЙ У СВІТІ КАРЛСОН»
Карлсон відчинив навстіж двері й вигукнув:
- Прошу, любий Карлсоне... і ти, Малий, теж! - І перший заскочив до хатки.
- Тепер мені треба лягти в постіль, бо я найхворі-ший у світі! - крикнув він і стрімголов кинувся на червону дерев'яну канапу, що стояла під стіною. [303]
Малий убіг слідом за ним. Він аж тремтів з цікавості.
У хатці було дуже затишно, це Малий відразу помітив. Крім дерев'яної канапи, там стояв ще столярний верстат, що водночас правив Карлсонові й за стіл, шафа, два стільці та коминок із залізними ґратками. Там, певне, Карлсон варив собі їсти.