- Гокус-фокус-філіокус! - вигукнув Карлсон і схопив цукерок.- Гокус-фокус-філіокус,- знову сказав він і засунув його в рот.
- Стривай! - закричав Малий.- Я ж бачив, як ти його брав!
- Бачив? - перепитав Карлсон і швидко проковтнув цукерок.- Тоді ти знову виграв. Я ще ніколи не бачив хлопчика, якому б так щастило.
- Так... але цукерок...- почав Малий, зовсім збитий з пантелику.- Адже його мав дістати той, хто виграє.
- Еге ж, щира правда,- погодився Карлсон.- Однак цукерок зник, і я ладен закластися, що не зможу зробити так, аби він знову з'явився.
Малий промовчав, проте вирішив сказати мамі, як тільки побачить її, що розв'язувати суперечку словами - дурне діло. [311]
Він засунув руки в кишені. І - подумати тільки! -. там був ще один цукерок! Він його раніше не помітив. Великий, липкий, чудовий цукерок!
- Закладімося, що в мене є ще один цукерок! Закладімося, що я його зараз же з'їм! - закричав Малий і квапливо засунув цукерок у рот.
Карлсон насупився і сів на ліжко.
- Ти обіцяв бути мені за матір,- сказав він.- А сам тільки те й робиш, що напихаєшся ласощами. Я ще ніколи не бачив такого жадібного хлопчиська.
Він замовк і ще дужче насупився.
- До того ж я не дістав п'ять ере за те, що мене кусає шарф,- додав він.
- Не дістав, але ж у тебе не зав'язане горло! - мовив Малий.
- Хіба я винен, що в мене в хаті немає шарфа? Та якби він був, я б замотав ним шию, і він кусався б, і тоді я дістав би п'ять ере.
Він благально подивився на Малого, і на очах у нього виступили сльози.
- Я повинен терпіти через те, що в мене немає шарфа? Ти так думаєш, га?
Ні, Малий так не думав і тому віддав Карлсонові, що живе на даху, свого останнього п'ятака.
- Ну, а тепер я хочу трохи розважитися,- заявив через хвилину Карлсон.- Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо.
Малий радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здава-312
лись якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір'ї, аж до самого даху линув приємний запах.
Вечір був просто чудовий - саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з'явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.
- Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями,- сказав Малий.- О, як тут гарно!
- Еге ж, і дуже небезпечно,- мовив Карлсон,- тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майже завжди падаєш. [313]