І Карлсон ще раз подивився, чи міцно тримає ковбасу маленька Гуль-Фія.
- Спокійно, тільки спокійно! - сказав він.- Я знаю, що роблю. Адже я найкраща в світі нянька.
Раптом Малий почув, що хтось піднімається сходами, і дуже злякався.
- Вони йдуть! - прошепотів він. [320]
- Спокійно, тільки спокійно! - сказав Карлсон, і вони обидва кинулись до вікна.
У шпарку вже встромили ключа. Малий подумав, що все пропало. Але, на щастя, він таки встиг перелізти через підвіконня.
За мить двері відчинились, і жіночий голос сказав:
- А маленька Сусана, люба мамина донька, спить собі та й спить!
- Еге ж, справді спить собі й спить,- озвався чоловічий голос.
Але потім почувся крик. Малий збагнув, що це мама й тато Гуль-Фії побачили у неї в руці ковбасу.
Малий не чекав, що буде далі, а кинувся доганяти найкращу в світі няньку - вона, зачувши голоси, швидко сховалася за димарем.
- Хочеш побачити волоцюг? - спитав Карлсон Малого, коли вони трохи відсапались.- Я маю тут в одній мансарді двох першокласних волоцюг.
Карлсон говорив так, ніби то були його власні волоцюги. Малий, звичайно, знав, що вони не його, та все одно захотів побачити їх.
З вікна мансарди, де мешкали волоцюги, долинав галас і сміх.
- О, та в них весело! - сказав Карлсон.- Ходімо побачимо, чого вони так радіють.
Вони побралися вздовж ринви до мансарди, і Карлсон зазирнув досередини. Вікно було завішене фіранками, але в одному місці лишилася шпарка, і в неї видно було кімнату.
- У волоцюг гості,- прошепотів Карлсон.
Малий і собі зазирнув у шпарку. В кімнаті сиділо два жевжики, що справді скидалися на волоцюг, і з ними приємний, скромний хлопець, такий на вигляд, немов він прибув з того села, де мешкала бабуся Малого. [321]
- Знаєш, що я думаю? - прошепотів Карлсон.- Я думаю, що волоцюги самі хочуть із когось пожартувати. Але зась, ми їм не дамо!
Він ще раз зазирнув усередину.
- Присягаюся, що вони лаштуються утнути щось тому бідоласі з червоною краваткою!
Волоцюги та хлопець з червоною краваткою сиділи за невеличким столиком біля самого вікна. Вони їли й пили. Коли-не-коли волоцюги ласкаво поплескували свого гостя по плечу й примовляли:
- Ми такі раді, що зустріли тебе, любий Оскаре!
- Я теж радий,- казав Оскар.- Коли вперше приїжджаєш до міста, як оце я, то так хочеться знайти добрих друзів, вірних і надійних. А то не знаєш, куди поткнутися. Або ще натрапиш на якихось негідників.
Волоцюги кивали головами.