- Певне, десь горить,- сказав Малий.- Бачиш, приїхали пожежники.
- А що, як це в твоєму домі? - з надією в голосі мовив Карлсон.- От хай тільки вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник.
З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.
- А що, як це по мене? - враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.
- Чого б це пак? - здивувався Карлсон.- Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?
- Еге ж, моїй мамі,- сказав Малий.- У неї нерви... Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами,
і він захотів швидше повернутися додому.
- А можна було б трохи пожартувати з пожежниками,- запропонував Карлсон.
Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже нарешті добереться до нього драбиною пожежник.
- Ну добре,- погодився Карлсон.- Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми поводилися дуже чемно, [326] просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять - сорок градусів.
І Карлсон подався до своєї хатки.
- Гей-гоп, Малий! - вигукнув він.
- Гей-гоп, Карлсоне! - озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що дедалі вище вилазив драбиною.
- Слухай, Малий! - гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем.- Не кажи пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.
Пожежник був уже близько.
- Не рухайся з місця! - звелів він Малому.- Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!
Малий подумав, що це велика люб'язність пожежни-кова - застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.
- Це моя мама послала вас? - спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.
- Звичайно, мама, а хто ж,- відповів пожежник.- Але... мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.
Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:
- Ні, там, крім мене, не було більше нікого.
У мами справді були «нерви». Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялася, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.
- Як ти нас налякав, Малий! - мовив Боссе.
А Бетан теж плакала й казала крізь сльози: [327]
- Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!