- Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? - зауважила Бетан.
- Стеж за собою! - відрубав їй Малий.
- Малий, прийми лікті зі столу,- сказала мама.- З'їси ще кучерявої капусти?
- Ні, краще вмерти,- відповів він.
- Ох, як негарно,- мовив тато.- Треба казати:
«Ні, дякую».
«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» - подумав Малий, але вголос не вимовив цього.
Натомість він сказав:
- Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую». [329]
- Але виховані люди так не кажуть,- мовив тато.- А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?
- Ні, тату, я хочу стати таким, як ви,- сказав Малий. Мама, Боссе і Бетан зареготали.
Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.
- Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні,- сказав він, ніжно дивлячись на батька.
- Дякую, синку,- сказав тато.- Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?
- Ні, краще вмерти!
- Та вона дуже корисна,- сказала мама.
- Мабуть, що так,- погодився Малий.- Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?
- А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? - глузливо зауважив Боссе.
- Давно вже ти нічого не казав такого розумного,- відповів йому Малий.
Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.
Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.
- У тебе сьогодні немає гарячки? - спитав Малий.
- У мене? Гарячки?.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.
- Ти вмовив себе, що маєш гарячку? - здивувався Малий.