Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула: [332]
- Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!
Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.
- Стривай, ми зараз пожартуємо з них,- прошепотів він Малому.- Зачини за мною шафу!
Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона «страшенно гарна».
Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому ґулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.
А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.
- Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? - спитала якось мама.
- Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити,- відповів Малий.
Проте Гунілла теж часом, могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем. [333]
Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку»,- подумав він.
Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа - це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.
І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:
- А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.
Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього [334] разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові та Гуніллі, що той є в кімнаті.
- Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка...
- А хіба ні? - І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з'явились ямочки.
- Уяви собі, що ні,- заперечив Малий.
- Але ж ти його справді вигадав,- втрутився в розмову Крістер.
- Ні, не вигадав,- стояв на своєму Малий.
Він міркував, чи варто пробувати розв'язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:
- Ку-ку-рі-ку!
- Що це? - спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.
- Ку-ку-рі-ку! - знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.