- Скажи йому, нехай він спече булочку,- поглузував він.
- Ти спечеш булочку, Альбергу? - спитав Карлсон. Альберг позіхнув і ліг на підлогу.
- Ні, не спечу,- відповів він.
- Ага, він таки не вміє пекти булочки! - зрадів Кірре.
- Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів,- пояснив Альберг.
Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.
- Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.
- Ти політаєш, Альбергу? - спитав Карлсон собаку. Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:
- Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.
- Тоді ходи сюди, любий Альбергу,- сказав Карлсон і взяв цуценя на руки. [358]
А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.
Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом.
Проте Малий злякано крикнув:
- Карлсоне, Карлсоне, вертайся назад із моїм собакою! І Карлсон послухався. Він зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.
Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений вигляд: можна було подумати, що то його перший політ у житті.
- Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати,- мовив Карлсон.- А це тобі,- додав він і легенько штовхнув Кірре.
Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.
- Давай цукерок! - сказав той.
Кірре вийняв свій пакуночок і віддав його Карлсонові [359] - але спершу таки встиг узяти з нього ще один цукерок.
- Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! - сказав Карлсон. Потім він занепокоєно оглянувся навколо.- А де коробка зі збором на благодійну справу? - спитав він.
Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й заходився рахувати цукерки.
- П'ятнадцять,- сказав він.- Якраз стане на вечерю! Гей-гоп, діти, я поспішаю додому вечеряти!
І Карлсон зник за вікном.
Діти почали розходитись. Гуніллі й Крістерові теж час було додому. Малий залишався з Альбергом, а йому саме цього й хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йому ніжні слова. Песик лизав його в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.
Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийнику в собаки, і розповіла, що її син знайшов маленького чорного пуделя.