Час повільно минав. Уже давно настало те «вдень», що про нього казав тато, але ніяких більше подарунків Малий не одержав.
Та врешті один він таки дістав.
Боссе й Бетан - у них ще не почалися канікули - повернулися зі школи і відразу ж зачинилися в кімнаті Боссе. Малого туди не пустили. Він чув, як брат і сестра сміялися та шелестіли папером за дверима, і аж лопав з цікавості.
За деякий час вони вийшли, і Бетан, сміючись, вручила йому пакунок. Малий дуже зрадів і хотів зразу розірвати обгортку, але Боссе сказав:
- Спершу прочитай вірша на пакунку.
Вони написали вірша великими друкованими літерами, щоб Малому було легко читати.
Ось що він прочитав:
Кожну днину, повсякчас
Ти канючив пса у нас.
Тож сестричка й братик - ах! - [366]
Хоч набігалися страх,
А купили тобі пса.
Це не песик, а краса!
Оксамитовий, пухкий,
І ласкавий, і м'який,
Не попросить їсти й пити,
Буде він тебе любити.
Малий стояв, мов укопаний, і не казав ні слова.
- Ну, а тепер розв'яжи пакунок,- мовив Боссе.
Та Малий кинув пакунок на підлогу, і з очей йому бризнули сльози.
- Чого ж ти, Малий, що з тобою? - спитала Бетан.
- Не плач, Малий, не треба! - засмучено сказав Боссе.
Бетан обняла його.
- Пробач нам! Ми тільки хотіли пожартувати, розумієш? Малий рвучко випручався від неї. Обличчя в нього було мокре від сліз.