Він побіг до своєї кімнати і впав на ліжко. Боссе і Бетан кинулись за ним. Прибігла й мама. Проте Малий не слухав, що вони йому казали,- він аж тіпався з плачу.
Тепер іменини були зіпсовані. А він же хотів цілий день бути веселим, навіть коли й не дістане собаки. Але одержати в подарунок, ніби на сміх, оксамитового песика... Згадуючи про це, Малий знову починав ридати і ще глибше ховав обличчя в подушку.
Мама, Боссе й Бетан стояли навколо ліжка Малого Вони теж були зажурені.
- Треба зателефонувати татові й попросити, щоб вії прийшов з роботи трохи раніше,- сказала мама. [367]
Малий плакав... Що з того, що тато прийде додому? Все тепер здавалося Малому безнадійно смутним. Іменини зіпсовані, і нічим уже не зарадиш.
Він чув, як мама пішла телефонувати, але плакав далі. Чув, як через годину прийшов додому тато, але не перестав плакати. Він більше ніколи не буде веселий. Найкраще було б тепер умерти, і тоді Боссе й Бетан залишили б собі оксамитового песика, щоб той їм завжди нагадував, яку кривду вони заподіяли своєму маленькому братикові на його іменини, коли він був ще живий...
Та ось усі знов зібралися коло його ліжка - і тато, і мама, і Боссе, і Бетан. Проте Малий ще глибше занурив обличчя в подушку.
- Слухай, Малий, там біля дверей на тебе хтось чекає,- сказав тато.
Малий не озвався. [368]
Тато поторсав його за плече.
- Чуєш, на тебе в сінях чекає один приятель!
- То Гунілла або ж Крістер,- неприязно промурмотів Малий.
- Ні, цього разу приятеля звуть Бімбо! - сказала мама.
- Я не знаю ніякого Бімбо! - промурмотів Малий ще неприязніше.
- Ти його справді не знаєш,- сказала мама.- Але він дуже хоче познайомитися з тобою.
Тієї миті в сінях тоненько заскавчало цуценя.
Малий напружив м'язи і вчепився в подушку. Ні, це йому уявляється.
Коли цуценя заскавчало ще раз, Малий аж підскочив на ліжку.
- То пес? - спитав він.- Справжній живий пес?
Тоді Боссе кинувся до сіней і за мить повернувся, несучи на руках - о, мабуть, це все тільки сон! - маленьку таксу.
- Це мій живий песик? - прошепотів Малий.
В очах йому ще й досі блищали сльози. Він простяг руки до Бімбо. Здавалося, Малий боїться, що цуценя може кожної миті зникнути, як марево.
Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йому обличчя, скавчало й гавкало, обнюхувало йому вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий!
- Тепер ти радий, Малий? - запитав тато.