- Це ж безглуздя: я тільки почав її розворушувати, і вже мене спинили! - обурювався він.- Ще трохи, і я певен, вона б засопіла так радісно й грайливо, як морський котик.
Він, як завжди, підійшов до горщика й витяг персикову кісточку - подивитися, чи вона виросла. Малий і собі хотів глянути. Стоячи поруч з Карлсоном, він поклав [534] йому руку на плече й помітив, що Карлсон геть мокрий.
Сердешний, мабуть, літав довго по дощі.
- Ти не змерз , що такий мокрий? - запитав його Малий.
Досі Карлсонові наче було байдуже, що він мокрий, але тепер він почав мерзнути.
- Певне, що змерз,- сказав він.- Та хіба це когось турбує? Хіба комусь прикро, що його найкращий приятель змок до нитки й тремтить з холоду? Хіба цей хтось квапиться скинути з нього одяг та повісити сушити, і загорнути його в гарний м'який халат, і зварити йому теплого шоколаду, і принести цілу купу булочок, і покласти його до ліжка, і заспівати йому гарної, сумної пісеньки, щоб його приятель спокійно заснув, га? - Він докірливо подивився на Малого.- Ні, не квапиться,- додав Карлсон, і голос йому затремтів, наче він збирався плакати.
Малий поспішив виконати все те, що, на Карлсонову думку, повинен був зробити для найкращого приятеля. Найважче було дістати в панни Цап теплого шоколаду й булочок; вона не мала часу, ні про що не хотіла й слухати, бо саме взялася пекти курча дядькові Юліусові, що от-от мав з'явитися.
- Сам любенько міг би зварити,- сказала вона. І Малий зварив шоколаду сам. А потім Карлсон, кругленький та рожевий, сидів на ліжку Малого в його ж білому купальному халаті і ласував шоколадом з булочками, а у ванній сохла Карлсонова сорочка, штани, спідня білизна, черевики й шкарпетки.
- Сумної пісеньки можна вже не співати,- сказав Карлсон.- Але ти зробиш мені послугу, як залишиш у себе на ніч.
- А ти хочеш? - спитав Малий.
Карлсон саме запхнув у рот цілу булочку, тож не [535] міг відповісти, тільки промовисто кивнув головою. Бімбо загарчав. Йому не сподобалося, що Карлсон улігся на ліжко Малого. Та Малий узяв Бімбо й шепнув йому на вухо:
- Я ляжу на канапі й перетягну туди твого кошика. Панна Цап чимось забряжчала в кухні, і Карлсон ображено сказав:
- Вона не вірить, що я найкращий у класі.
- Що тут дивного? - відповів Малий.
Він-бо знав, що Карлсон не вміє добре ні читати, ні писати, а найгірше рахує, хоч панні Цап він казав навпаки.
- Тобі треба вправлятися,- порадив Малий.- Хочеш, я навчу тебе додавання?
Карлсон пирхнув, аж шоколад бризнув по стіні.
- А може, я навчу тебе трохи скромності? Ти гадаєш, що я не вмію дода... ну, оте, що ти казав?
Зрештою, не було коли вчитися додавання, бо саме з сіней почувся гучний дзвінок. Малий знав, що це вже напевне дядько Юліус, і кинувся відчиняти. Він волів сам зустріти дядька Юліуса і думав, що Карлсон залишиться в ліжку. Та Карлсон думав інакше. Він спішив за Малим, аж халат плутався йому під ногами.
Малий відчинив двері. На порозі справді стояв дядько Юліус, тримаючи в руках валізки.
- Просимо, дядьку Юлі...- почав Малий.
Далі він не доказав, бо тієї миті гримнув гучний постріл, а наступної зомлілий дядько Юліус упав на підлогу.
- Ну, Карлсоне! - в розпачі крикнув Малий. О, як він жалкував, що дав Карлсонові пістолета! - Що тепер буде, навіщо ти стріляв?
- Салютував,- боронився Карлсон.- Бо завжди салютують, коли приїздять значні особи чи високі гості. [536]
Малий ладен був заплакати з горя, Бімбо шалено гавкав. Зачувши постріл, примчала панна Цап і почала вимахувати руками та охкати над сердешним дядьком Юліусом, що лежав на килимку перед дверима, наче перевернена підвода з дровами. Лише Карлсон не розгубився.