- Спокійно, тільки спокійно,- сказав він.
Тоді схопив великого кухля, що ним мама поливала вазони, і щедро линув води на дядька Юліуса. І це справді помогло - дядько Юліус розплющив очі й промурмотів:
- Коли той дощ пересядеться!
Потім він, побачивши стурбовані обличчя коло себе, зовсім прийшов до тями й запитав кволим голосом:
- Що... що сталося?
- Стався салют,- відповів Карлсон.- Хоч для декого й дарма старатися, як він отак умліває.
Тепер панна Цап почала впадати коло дядька Юліуса. Вона обтерла його й повела до спальні, де він мав мешкати. Чутно було, як вона пояснювала дядькові, що то винен плюгавий, товстий хлопчисько, один із шкільних товаришів Малого, і що його треба гнати геть, тільки-но він з'явиться.
- Чуєш? - запитав Малий Карлсона.- Обіцяй, що ніколи більше не даватимеш салютів.
- Будь ласка,- ображено мовив Карлсон.- Отак приходь і влаштовуй гостям свято! Хіба знайдеться хто, щоб поцілував тебе в обидві щоки й сказав, що ти найкращий у світі влаштовувач свят,- де там! Всі або лають тебе, або вмлівають!
Та Малий не чув, що Карлсон казав, Він дослухався, як дядько Юліус нарікав на все в спальні. І матрац надто твердий, і ліжко закоротке, і ковдри затонкі. О, тепер уже знати було, що приїхав дядько Юліус!
- Йому ніколи ніщо не подобається,- пояснив Малий [538] Карлсонові.- Думаю, що він задоволений тільки собою.
- Я швидко відучу його від цього, якщо ти мене гарненько попросиш,- сказав Карлсон.
Та Малий гарненько попросив Карлсона лишити все так, як є.
За годину дядько Юліус сидів біля столу у вітальні і їв курча, а панна Цап, Малий, Карлсон і Бімбо стояли і дивилися. «Наче тобі король»,- думав Малий. Учителька в школі розповідала їм про давніх королів: вони тримали коло себе людей, щоб ті дивились, як вони їдять.
Дядько Юліус був товстий, на обличчі в нього малювалася пиха й самовдоволення. Але саме такі були й давні королі, згадав Малий.
- Забери пса,- сказав він.- Ти ж знаєш, Малий, що я не люблю собак.
- Бімбо нічого не робить,- заперечив Малий.- Він такий тихий і чемний.
Дядько Юліус прибрав глузливої міни, як завжди, коли хотів сказати щось неприємне.
- Авжеж, тепер так повелося. Діти не слухають, як їм щось загадуй. Авжеж, тепер усі мудрі... Не сказав би я, що це мені дуже подобається.
Карлсон, що досі не зводив очей з курчати, перевів погляд на дядька Юліуса. Хвилину він задумливо дивився на нього, тоді спитав:
- Дядьку Юліусе, вам ніхто не казав, що ви вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил?
Такого гарного комплімента дядько не сподівався. Видно було по ньому, що він справді зрадів, хоч не [539] хотів цього показати. Лише тихенько засміявся й мовив:
- Ні, мені такого ніхто не казав.