- Ну, Карлсоне...- докірливо озвався Малий.
Він таки перебирає міру! Та Карлсон розсердився:
- Тільки й чуєш: «Ну, Карлсоне!» та «Ну, Карлсоне!» Чого ти мене весь час спиняєш? Я ж нічого не роблю!
Дядько Юліус суворо глянув на Карлсона, але потім вирішив зовсім не звертати на нього уваги. Він знов узявся до курчати, а панна Цап усе припрошувала його з'їсти ще шматочок.
- Смакує вам? - спитала вона.
Дядько Юліус уп'явся зубами в курячу лапку, аж вона захрустіла, і, за своїм звичаєм, глузливо сказав:
- Дякую! Хоч цьому курчаті напевне десь років чотири або п'ять. По зубах знати.
Панна Цап відразу спалахнула й наморщила чоло.
- Курча ж не має зубів,- гостро сказала вона. Дядько Юліус зробив ще глузливішу міну:
- Зате я маю.
- Хоч, як мені відомо, не вночі,- зауважив Карлсон.
Малий почервонів, мов буряк, бо то він розповів Карлсонові, що дядько Юліус кладе на ніч зуби коло себе в склянку з водою.
На щастя, панна Цап почала ревти. Як, дядько Юліус каже, ніби курча жилаве? Панну Цап як що й могло доконати, то тільки одне: догана її кухарському хистові. Тому вона гірко заплакала.
Дядько Юліус не сподівався, що вона візьме його слова так близько до серця. Він квапливо подякував за вечерю і, майже засоромлений, сів у крісло-гойдалку, де можна було сховати обличчя за газетою. [540]
Карлсон сердито подивився на нього.
- Фе, який дехто буває поганий,- сказав він, тоді підійшов до панни Цап і погладив її: - Цитьте, цитьте, золотко, жилаві курчата - це, далебі, дурниця, не варто й згадувати. Ви ж не винні, що ніколи не здатні приготувати доброї страви.
Та панна Цап верескнула й так штовхнула Карлсона, що він задки перелетів через усю кімнату і влучив просто на коліна дядькові Юліусові, який сидів у кріслі-гойдалці.
- Гей-гей! - весело вигукнув Карлсон.
Не встиг дядько Юліус струсити його додолу, як він зручно вмостився в нього на колінах, підігнув ноги під халат, ніби пещений хлопчик, і вдоволено замуркотів:
- Будемо гратися, що ви моя бабуся. Розкажіть
мені казку, але не страшну, а то я боятимусь. [541]
Дядько Юліус не збирався бути Карлсоновою бабусею, до того ж він побачив у газеті щось цікаве. Безцеремонно зіпхнувши Карлсона на підлогу, він звернувся до панни Цап:
- Що це тут пишуть у газеті? Ніби у Васастаді літають якісь шпигуни?
Малий аж похолов, як почув дядькові слова: ото халепа! І треба ж було, щоб дядько Юліус трапив саме на цю осоружну газету ще з минулого тижня! І чого він її не викинув!