- Що, може, ви захворіли?
- Еге ж, я захворів,- насилу вимовив дядько Юліус.- Напевне захворів. Ану, гайда звідси! - гримнув він на Малого.
І Малий зник. Але він причаївся за дверима, бо дуже хотів почути, що буде далі.
- Я не божевільний і не п'яний,- повів дядько Юліус.- Ані газети, ані щось інше не можуть мені навіяти ніяких дурниць... Отже, я напевне захворів.
- На що захворіли? - спитала панна Цап.
- Я марив... марив, як у гарячці,- сказав дядько Юліус. Тоді стишив голос так, що Малий ледве чув шепіт: - Я не хочу, щоб ви комусь розповідали про це. Але я на власні очі побачив Йона Блунда*.
[* Йон Блунд - казковий образ; добрий карлик, що приносить людям сон.]
Коли Малий прокинувся другого ранку, Карлсона не було. Піжама Боссе лежала купкою на підлозі, вікно стояло відчинене, тож Малий зрозумів, що Карлсон полетів собі додому. Без нього в кімнаті здавалося порожньо, але, з іншого боку, так було краще. Панна Цап не матиме за що лаятись. їй навіть не треба знати,[549] що Карлсон ночував у Малого. Та все ж дивно, що без Карлсона життя стає тихе, смутне, ніби сіре. Хоч із Карлсоном була добра морока, та Малий нудьгував, коли той не з'являвся. Тому він відчув, що мусить послати Карлсонові коротеньке вітання. Отже, він підійшов до вікна й тричі смикнув за мотузку від дзвоника, хитро сховану за фіранкою. Той дзвоник провів Карлсон, щоб Малий міг йому сигналити. Як смикнути за мотузку, в Карлсона на даху озивається дзвоник. Карлсон сам визначив, як коли дзвонити.
- Коли ти смикнеш один раз - це означатиме «Приходь»,- сказав він.- Як двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, розумного, і до міри товстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».
Саме так і намірявся Малий зараз подзвонити. Тому він смикнув тричі за мотузку від дзвоника й почув, як на даху заторохтіло. Відповідь не забарилася. Нагорі бабахнув постріл, і здалеку невиразно долинула Карл-сонова пісня: «Босе, бісе, басе, бісе, бом».
- Тихо, Карлсоне, тихо! - прошепотів Малий.
От дурний Карлсон, вештається по даху, стріляє і галасує! Таж Філле й Рулле або хтось інший можуть його почути, і побачити, і спіймати, і продати газеті за десять тисяч крон.
- Але якщо так, то нехай сам себе пильнує,- звернувся Малий до Бімбо, що лежав у кошику з таким виразом, наче все розумів.
Малий одягнув сорочку й штанці, тоді трохи погрався з Бімбо, чекаючи, поки всі повстають.
Дядько Юліус, напевне, ще не прокинувся, принаймні з його кімнати нічого не було чутно, зате з кухні поволі розходився міцний дух свіжої кави, і Малий подався глянути, що там робиться. [550]
Панна Цап, велика й огрядна, сиділа коло столу, смакувала першою чашечкою кави і - диво дивне! - не боронила Малому теж підсісти до неї. Каші на кухні не видно було, навпаки, панна Цап встала дуже рано й напекла булочок. Дві таці з свіжими пахучими булочками стояли на посудному столику, і ще ціла купа їх лежала в хлібниці на столі. Малий узяв собі булочку та склянку молока, і вони з панною Цап стали мовчки снідати. Нарешті панна Цап озвалася:
- Цікаво, що поробляє Фріда.
Малий вражено звів очі над склянкою. Невже панна Цап так само тужить за Фрідою, як він за Карлсоном, коли його немає?
- Ви скучили за Фрідою? - чемно спитав він. Панна Цап похмуро засміялася:
- Еге, ти не знаєш Фріди.
Власне, Малого Фріда не цікавила. Та панні Цап кортіло поговорити про неї, тому він запитав:
- А хто Фрідин наречений?
- Якийсь шалапут,- з серцем сказала панна Цап.- Авжеж, шалапут, я певна, що він чигає на її гроші.